Пригадую, прочитав йому рядок із журналу, з оповідання маловідомого автора: «Щоб усе встигнути в цьому житті, треба дуже поспішати». «Дурниці, – сказав він. – Усе в житті прийде вчасно – і знання, і фах, і гроші, і кохання, і любов, і здоров’я, і мудрість, і успіх, і щастя … Тільки не треба квапитися».
«Прийде само собою?» – здивувався я.
«Сам прийдеш до цього. Тільки не квапся. Тільки не квапся…»
«А чому не квапитися?»
«Тому, що в гонитві можеш усе це не розпізнати. А ще гірше – втратити до нього смак…»
Що для нас головне?
«То як мені знати, що для мене головне?» – запитав якось його.
«А як ти сам гадаєш?»
«Мабуть, це те, про що я найбільше говорю, у що вірю, про що мрію, що мені найкраще вдається…»
«Ні. Це – те, на що ти радо тратиш свій час».
Жити життям!
«Якщо не боротися з кепським настроєм, силоміць не гнати від себе смуток, не боятися думок про смерть, то поступово відступить і страх смерти. Натомість набудуть нової барви, сутності речі, які доти були сірими, буденними. Ти ніби в борг дістаєш приємні, радісні миті й події, на які раніше не сподівався. І вони відсувають усе далі й далі прикрий час кончини. Він непідвладний нам, і тому марно журитися цим до пори, коли життя дарує стільки світлих і радісних днів. Пам’ятаймо про смерть і ЖИВІМО ЖИТТЯМ!»
Так він казав. А мені згадався вечір, коли ми верталися з якогось похорону.
«Ти прислухався до того, що говорили люди на поминках?» – несподівано запитав мене дідо Андрій.
«Не дуже».
«Даремно. На всіх похоронах, якщо тобі цікаво знати, прості люди говорять не про заможність небіжчика, не про досягнення його, а згадують добру послугу, вияв приязні, почуте від нього файне слово чи якусь кумедну історію. Після студеного мертвого тіла залишається лише тепло людської душі…»
Мирослав Дочинець
