Я дивлюся на старий принтер біля смітника, радше, його залишки. Хтось виніс його сюди, бо в ньому вже немає потреби. Буденна справа. Але я зупинився, і коловорот дивних думок охопив мене. Я уявив собі, як хтось на цьому принтері роздрукував листа, який закінчив словами «Я тебе люблю». А, може, хтось розповсюджував на ньому сороміцькі вірші і жартівливі пісеньки:
Ти Микола, я Микола,
Оба ми Миколи.
Тебе били коло церкви,
Мене – коло школи
Мені здалося ще, що хтось колись роздрукував на цьому старенькому принтері заяву про прийняття на роботу, і його життя після цього змінилося на краще і пішло вгору. Я згадав, що поруч через дорогу розташоване приміщення колишнього ЖЕКу. Може, принтер принесли звідти, а друкували на ньому лише рахунки і квитанції про борги мешканців мікрорайону?
В якусь мить мені навіть здалося, що я почув, як старенький принтер зітхнув: «Та усіляке бувало».
Я повернувся і пішов геть.
А у мене перед очима не зникав образ принтера, але сприймав я його вже, як скриньку давніх історій. Така собі скриня з минулого, але вже німа. І навряд чи варто підіймати покривку цієї скриньки. Біля дверей у минуле затримуватися не можна.
«Є двері, які не можна відчиняти», – так говорив вуйко Дезьо.
Валентин Ткач
