Літо притьмом біжить до осені зі швидкістю літа. А спогади, буває, теж не відстають. Курені у дитинстві для нас, хлопчаків, були «нашими» і ДОТами. Перших ми з друзями набудували з гілок, сіна, соломи, бадилля стільки, що якби зібрати всі в одному місці, то було б окреме селище. Чи навіть місто. А щодо інших куренів, більш справжніх, які бовваніли у колгоспному саду чи на баштані, то кожен із них був ДОТ. Тобто Дідова Оборонна Точка. Нє, а як іще їх звати? Не бабина ж. Бо сад сторожувати і в куренях куняли тільки діди.
А ось на баштані такий солом‘яний бастіон ми звали ДЗОТ. Дідова Зла Оборонна Точка. Чому зла? А як ви хотіли? Голий степ – не сад, де можна сховатися за першим ліпшим деревом і захистити свою вразливу… Ні, не п‘ятку.
Ми шанували історію. І сумували над долею героя грецьких міфів Аххіла, який мав єдине вразливе місце на нозі. А у нас такою вважалася територія вище ніг, але нижче спини. Бо ж кляті дідугани взяли моду, гахкаючи з дробовиків, цілитися тільки туди! Уявляєте! А на баштані не заховаєшся за окремим із 
соняшників, які, мов сироти, подекуди стирчать там. Тому якщо навіть встиг схопити кавунчик, то вже доведеться їсти його тільки навстоячки. Да… Або сидячи в річці, вимочуючи сіль із дуже вразливої не п‘яти… Проте до прохолодної і цілющої річки зі степу ще ж добігти треба!.. Отож.
Коротше, ви зрозуміли, чому курінь на баштані це ДЗОТ. Або ДДЗОТ. Бо дідова дуже зла. І це я ще мовчу про одного чи двох гучних Рябків чи Букетів. Дідиська, бувало, тримали псів біля куреня, щоб ще й отак нам насолити. Бо тільки ми наближалися до баштану через поле, приміром, кукурудзи, а пси вже гарчали і кричали не людськими голосами щось типу: «Полундра! Он ті собацюри вже виглядають і облизуються!!!»
Жах! Бо дідуган, який досі мирно дрімав у курені, виходив, позіхав, прикладав руку дашком до лоба і зирив у наш бік. Або діставав дробовик, велику пачку солі і демонстративно готувався до оборони баштану. Обома стволами, куди щедро сипав сіль. Хіба не варвар? Бо у кожного із нас у цей момент, повірте, серце ховалося не тільки у п‘яти.
Звісно, я трохи згущую фарби. Бо ми випробували довгу-предовгу низку способів боротьби з отими оборонними точками. Не пам‘ятаю випадку, щоб хоч раз пішли (побігли, помчали стрімголов) з баштану без кавуна в руках. А іноді навідувалися туди просто для розваги. І не один із сторожів баштану чи саду потім звертався до керівників колгоспу, аби йому підняли зарплату. За «вредность», бо «вже ніяких нервів не хвата»!
… Дружина зазвичай цінує моє вміння вибирати на базарі стиглі класні кавуни чи дині. Але вона й досі дуже дивується моїй звичці їсти кавун дуже й дуже швидко. Чому так?..
Я посміхаюся, згадую баштанні ДЗОТи, а іноді подумки чухаю не п‘яту. Швидко? Нехай ще спасибі скаже, що я наминаю кавун сидячи, а не гасаю зі скибкою в роті довкола столу. Чи не стрибаю з розгону із кавуном в руках у наповнену холодною водою ванну…
Крайня літня неділя минає зі швидкістю літа…
Павло Кущ
