Під кінець третього місяця війни є стійке враження, що багатьох-багатьох жителів України нічого не навчили навіть російські бомби. Керівник одного модного банку пише про «хорошого русского» дудя як про «генія» журналістики. Інші київські жури абіжаюцца на колег, які виступили проти присутності в національному ефірі тих кремлівських пропагандистів, які фактично і сприяли війні.
Десь у Карпатах одні переселенці з Харкова, здригаючись від голосних звуків, кажуть комусь: «Ну, хоть с вамі тут можна поговоріть па-рускі»… Сотні тисяч людей продовжує молитися московським попам, від Чернівців і Закарпаття до Донбасу. Бо «ми до цієї церкви завжди ходили, бо це віра наших батьків (точно?!), бо батюшка хороший, бо всієї правди нам не скажуть…»
Єдине, що тут може нас врятувати, — це дія активної меншості. Власне, цей фактор нас врятував у лютому-березні від такого екзистенційного жаху, що його глибину більшість і не осягне ніколи. Дія активної меншості тримає нас зараз як найкраще у світі закрите небо. І, вірю, принесе нам Перемогу.
… Але біси ще повернуться сюди по своїх. Перевірено історією. І вони сокирою вирубуватимуть тут расєю, не зважаючи ані на те, наскільки глубокій внутрєннє ви чілавєк, ані на те, що ви частіца русской культури.
Олег Синельніков
