Суспільство

Бреду туди, де виростає сніг

Ви не повірите, але це таки я! Отам на одній світлині даю цінні вказівки мамі, як їй триматися перед фотоб’єктивом. Очевидно, вже тоді я апетитно вбирав з маминим молоком смак до вишуканої простоти художнього інтер’єру, хоча й відчував тяглість до нагромадження деталей.

Тепер, вдивляючись у це вирішення тла, ясно розумію: одверте поклоніння символізму, і то вульгаризованому. Оця купа каміння мала зображувати гори, а розвішані на плоті накидом рядюжки — сиві вершини. Чому? Та тому, що цю знимку зроблено на Кавказі. Саме так по-вуличному називали наш грибовецький житловий «рукав» при березі Жирака: кілька садиб дворами до грунтової дороги, яка плентала до просторого двориська моєї баби і діда.

Двір стікав споришем до бабиної хатини, що видихала коморою і сушиною, а за нею сад – сумирний і закучугурений узимку, налитий бжолиним зуманням навесні і зачамрілий од пахощів «зір» і «тарахкулок» у розповні літа. А за садом пастівничок при стіні очеретів, а з очеретів солодкиц сморідок річкового мулу і торфовиська. Там «вила»: Жирак з Горинню зливаються. Бурхливі любощі двох стихій творили вири, в яких чатували на каченят і гусенят дебелі соми.

Я легко впізнаю бабине обійстя на мапі України. Отой двір, де збоку тулилася до сливи наша хата-врем’янка під утлими сніпками, що боялися найменшого дощу і заганяли мене під ліжко, бо там було чи не єдина суха латина долівки. Її, ту місцину, де закопали мою пуповину, позначили на мапі дві тонюсінькі павутинки річечок, що зливаються зачаттям в одне стрімке ціле.

Отам я розкуто лякав гармошкою сорок перед об’єктивом дядька Тоника, анітрішки не думаючи, що знімаюся для довгої історичної саги. А трохи згодом, дорісши до премудрості серйозних стилістів, яку черпав із індійських фільмів у сільському клубі, де дядько Тоник був кіномеханіком, і з альбома сестри, заліпленого світлинами радянських акторів, уже позував «пристановочно», ведзігорно тримаючись за листочок.

І звісно ж, як продукт тієї епохи, не був позбавлений родових ідеологічних плям. Навіть досі пам’ятаю слова Пісні албанських піонерів, яку ми несамовито виспівували хором у нашій хатині-школі разом з учителем:

Хай я ще малий, та й не був в бою,
З батьком я іду, ми в однім строю…

До чого це я? А тільки заради того, щоб ставши на нову межу та перевівши дих сказати банальне: beati possidentes. Щасливі, хто має.

Якщо глянути на зображене моєї віхи у люстрі Жирака, з’явиться цифра 26. Щаслива для мене віха: тоді я вперше став батьком. І теж у лютому. Мій син осяяв світ до мого Дня народження. Так само, як я з’явився тут в акурат за день до Народин мого батька.

Перетікає Жирак з весни у зиму. Тіні сомів, яких давно нема, розгойдують диханням лід. І стає дибки річка, і за сивими гонами тече в небо. Бреду туди, де виростає сніг.
Благословен той шлях, що має витоки.

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.