Жив у нас на вулиці Андрюха. Школяр. Малий, а розумний, зараза, як ніби йому років сто. Весь час ходив з книжкою і читав. Одного разу навіть зачитався і з трамвая випав. І от дорого разу підходить до нього однокласник, авторитет Льоня. Здорове таке, спортівне, сильне, но обмежене, можна навіть сказати тупе створіння.
Ви не повірите, але це таки я! Отам на одній світлині даю цінні вказівки мамі, як їй триматися перед фотоб’єктивом. Очевидно, вже тоді я апетитно вбирав з маминим молоком смак до вишуканої простоти художнього інтер’єру, хоча й відчував тяглість до нагромадження деталей.
Це вже перевірена й апробована традиція. Як тільки мене згадує запоребриковий пропагандон соловьов чи хтось інший/інша із їхньої гноївки – рахуй два дні і готуйся до ідентичної атаки у виконанні «мєстних» філій вищезгаданих гноївок. І осьо: у вівторок соловьов промимрило щось-там – а в п’ятницю штатні колаборанти на нашій території розігнали цілу істерію «глубоко оскорбльонних». Щоразу ці однояйцеві близнюки палять свою контору, бо одночасно, одномоментно, з дослівним дублюванням інформація закидається на одні й ті ж ресурси, що завжди.
Свого часу я спілкувався з кількома росіянами – справжніми, шовіністичними (щоправда, не показово, але від того не менш переконаними) нащадками завезених до Одеси «красноармєйцев». Їх, таких затятих у моєму житті було троє. А може і більше… Вони з’явилися приблизно одночасно (і пішли з нього, до речі, теж). Наше спілкування, безумовно, не виходить назвати надто близьким, але воно було, нема де правди діти.
