Жив у нас на вулиці Андрюха. Школяр. Малий, а розумний, зараза, як ніби йому років сто. Весь час ходив з книжкою і читав. Одного разу навіть зачитався і з трамвая випав. І от дорого разу підходить до нього однокласник, авторитет Льоня. Здорове таке, спортівне, сильне, но обмежене, можна навіть сказати тупе створіння.
— Чув, чітатєль, ти ж віриш в дружбу? — і сам такий гумового еспандера в руці розминає.
— Ну, вірю, — тихенько відповідає Андрій.
— Тоді давай дружить по чесному. Ти будеш нам писать твори, а ми тебе не битимемо.
— Кому це «нам»? — Андрій не міг відірвати погляд від еспандера, який зминався Льоніковою рукою.
— Мені і моїм пацанам, — кивнув у бік ще тьох хлопців, які весь час крутилися біля нього на побігеньках.
Андрій зрозумів, шо вибору дружить чи ні в нього фактично нема, тож кивнув на згоду і пішов на урок. З цього моменту він встигав за урок писати аж п‘ять творів на одну тему.
— Та ти ж так з розуму зійдеш! — казав йому Вадік, що сидів поруч за партою.
— Та мені вже й самому цікаво чи зможу п‘ять варіантів написать про одне й те саме. Ще й різними стилями.
Так минула друга чверть навчального року. Аж хтось з класних авторитетів десь розтриндів про походження своїх гарних оцінок з літератури і після нового року Андрія перестріли авторитети з паралельного класу.
— Чув, ану, йди сюди! — поманив його здоровою, неначе лапа у ведмедя, рукою, Антон.
— Шо?
— По морді хочеш? — запропонував спокійно і без передмов.
— Ні, — відповів Андрій.
— Тоді будеш писать твори і нам.
— Кому «нам»?
— Мені і моїм друзям — Івану, Петру і Василю.
— Пацани, — почухав потилицю Андрій, – я, звісно, дуже багато чого можу, але дев’ять творів на одну тему це перебор.
— Багато розмовляєш, – виставив Антон перед носом Андрія кулака.
— Та поняв я, — видушив Андрій і пішов на урок.
Єдине, що втішало, що уроки в різних класах не були одночасно. І все одно написати дев’ять різних творів було важко. Через дві контрольні Андрій був вичавлений як лимон. І, зрештою, здався. Віддав усім «авторитетам» однаковий твір. Ті, звісно, переписали все не читаючи. В результаті всіх чотирьох викликали до завучки, де кожен наполягав, що це не він списав, а списали у нього.
Після уроків за школою авторитети з різних класів влаштували між собою бійку, мовляв, через підставу. І так побилися, що наступного дня навіть не прийшли до школи.
Андрій, розуміючи, що час розплати близький, теж не пішов до школи, а сидів у підвалі своєї багатоповерхівки і читав книжку. Всіх здав сусід Андрія по парті, Вадік.
— Я й не хотів. Мене спитали: де це всі поділись, чому не на уроках, а я й ляпнув, мовляв, то все через твори з літератури. Словом був у школі величезний скандал. Зібрали всіх учнів у актовій залі, виступали вчителі, а потім навіть директор.
— Соромно вам має буть, — журив «авторитетів», — книжки це ваш кругозор і знання, а ви не читаєте. Ті мовчали і лише опускали погляд на свої черевики.
— А ти, — директор звернувся до Андрія, — вразив мене, якшо чесно. Це ж скільки ти встиг по факту творів написать?
— Чотири рази по п‘ять і тричі по дев’ять. Двадцять та двадцять сім.
— Ого! Майже пійсят. Це не кожен письменник стільки напише. Ти рекордсмен. Більше тебе, мабуть, лише Кокотюха написав.
— А це ще хто? — подав голос авторитет Льоня.
— От бач? — похитав головою директор, — якби читав, то знав би. Він вже вісімдесят книжок написав.
— Вісімдесят дві, — подав голос Андрій.
— Тим паче. Одне слово, далі кожен сам собі твори пише. Класні керівники проконтролюють. А хто Андрія зачепить — буде мати справу зі мною, — підсумував директор.
Відтоді дали Андрію спокій і в нього з’явилося купа часу на улюблену справу — читання книжок. А ще до нього прилипло прізвисько «Кокотюха». Навіть попри те, що він казав, буцім до Кокотюхи йому — як до неба рачки.
Руслан Горовий
