Київ, Нивки. Йду тротуаром вздовж проспекту Перемоги. Причому тротуар, шоб ви розуміли, далеченько від дороги ще й поєднаний з велодоріжкою. Йду, дивлюся, шоб не по велодоріжці, шоб не заважать…
Аж раптом мені ззаду по ліктю шось як ввалить!!! Відстрибую вбік, автоматично викидуючи ногу в бік можливої загрози. Чую хряскіт, і… повз мене проїздить легковик. Причому навіть не пригальмовує, а навпаки — швидкість набирає. Тікає. Ще раз встигаю вдарити ногою в бампер. Бампер хрускає і ламається. Автівка спиняться. Підхожу.
— Шановний, — кажу, — ви шо робите?!!
— Та я їхав, а ви пів-кроку в мій бік зробили…
— А нічого, шо ви по тротуару їхали?!
— Так тут же ж базар сьогодні…
— І шо?!
— Та я…
— А посигналить?
— Та я…
— А тікали нашо?
Мовчить.
Тут підскакує якийсь дідок з ознаками вчорашньої гульні в диханні.
— Нада в міліцію, у вас є тіліфон?
— Є, батя, в мене телефон, но на поліцію в мене часу немає. Та й не збив він мене так, шоб нормально пістона йому вставили.
— Знов буде їздить.
— Не буду, — подає голос водій.
— Не буде, — посміхаюся, — буде бампер рихтувать. Це замість штрафа.
Власне все.
Їду в метро. Лікоть трохи ниє. А!
І шо дивно — вся ця історія обійшлася без матюків.
Ростемо як суспільство!
Руслан Горовий
