Поспішаю на останню електричку до Білої Церкви.
Під стіною приміського вокзалу — група людей певного соціального стану.
У центрі — на мішку, з якимось шматтям молода, зі слідами колишньої вроди жінка років 25-ти, на її обличчі — прогресуючі ознаки обраного способу життя.
Вона повертає голову до чоловіка років сорока, котрий за кілька кроків лежить пластом і намагається одірвати небриту щоку від асфальту. Жінка з лінивим презирством повільно мовить:
— Миколо, встань і не ганьби нас!
Неподалік — чоловік того віку, що й Микола, тієї ж «закваски». Він з тим же ж презирством додає:
— … і Україну!
Я ледь не захлинувся від захвату!
Як виріс у нас «градус» національної самосвідомості і національної гордості!!!
Анатолій Гай
