Сільське весілля. Окрай довгого столу сидять дев’яностолітній дід Мартин і баба Ґафія — його ровесниця, а ще сусідка через три хати. П’ють за новопошлюблених і свою молодість згадують.
— А пам’ятаєш, як я тебе… тойво після вечорниць… — в дідових згаслих очах народжуються гострі бісики. – Отамо, в кущах коло кладки…
— Матір Божа! — рвучко кладе виделку баба Ґафія. — А я всігди думала, що то Степан, най йому царствується на тім світі…
— Нє-є-є, — протягує дід і усміхається беззубим ротом. — То Степан тебе згодом посватав.
— Що тепер казати, — знову береться за виделку баба. — Та й темно ж тоди було…
Сергій Пантюк
