При самісіньких початках чоловік, що мріє збудувати хату. Це ще зовсім квола і мала людина, може, дитя. Немає в неї нічого – лише, як свічка, мрія. Знати б, хто запалив свічку і чому вона не гасне на вітрі в лиху годину?
Звідки мрія про власну оселю, про малий світ у світі безкінечному? Про місце мізерне, яке неподільно чоловікові належатиме, відмежовуватиме від усього, що страхітливо дивує, насторожує і лякає?
І чоловік зачинає вирощувати мрію.
Супутньо вчиться казати-слухати, любити-ненавидіти, плакати-сміятися. І хата в його мріях все більше уподібнюється до чоловікового двійника в дзеркалі.
Далі він будує.
Добрий і злий, правдивий і лицемірний, роботящий і лінивий, одружений, самотній – просто чоловік, що будує.
І мені вдалося спостерегти, що саме в цей час він стає мужем і воїном, який осягає життя і смерть, Бога і Сатану.
Ось нарешті чоловік має власне житло, звідки виходитиме і куди повертатиметься, аби доходити думки, що з праху він постав і прах його колись неодмінно до себе покличе.
Часто мені здається, що людина, яку позбавлено права на цей шлях від мрії про дах над головою і аж до житла вікнами в сад, так і не зможе до смерти довідатися, скільки ж вона важила в світі бодай по щонайменшому рахунку.
А це й буде єдино вартісним.
Володимир Кашка
«Картотека пана Альфи, №6672»
