Часом з цікавістю дивлюся услід студентам-іноземцям, яких навіть попри війну у нас чимало. Вони схожі на індійців і, мабуть, таки з Індії. Своєю відвертою ненашістю вони здається замінили євреїв, які виїхали, і наші стосунки символізують тепер місцеву міжнаціональну терпимість, яка щезає.
У мене до них претензій жодних нема. У мене просто цікавість: а що вони думають про нас, сучасних чернівчан? Які ми для них? Як ставилися б вони до нас, якби ми приїхали вчитися в їхні умовні «інститути слонів», які у нас ще слабенькі?
Відповідей не знаходжу. Гості тримаються своїми національними купками і особливо нами, господарями, не цікавляться. Принаймні до мене ніхто з них жодного разу не підходив і не питав як вигідно поміняти рупії на гривні чи де дешево поїсти рису.
Ми якось з ними співіснуємо, звикли один до одного і живемо паралельними життями. Далі медуніверситету чи гуртожитків їх не видно. Ніяких спільних заходів, «вечорів дружби», «клубів інтернаціональної дружби» тощо. Всім своїм виглядом вони показують, що ми їм нецікаві, вони тут тимчасово і жодних спільних планів у нас немає і бути не може. Вони «споживають» освіту і невдовзі повернуться додому.
А ми вдома. І також не маємо планів про відвідування їхніх країв. Можливо, тому знайомий чернівецький художник-мариніст Васілій малює лише свою дружину Марину. А міг би — Індійський океан.
Володимир Килинич
