Суспільство

«Чорнопіджачники»

Звідки виник цей термін, та чому він відомий тільки на території України? Їх називали по різному: «піджачники», «чорножупанники», «чорнобушлатники», «чорносорочники», але переважно «чорносвитники» і, нарешті, «чорна піхота»…

Не знайти таких назв і понять в офіційних радянських документах, начебто їх і не існувало.

Начебто і не було позначеного цими назвами трагічного явища і великої кількості мобілізованих у 1943–1944 роках людей, більшість з яких назавжди залишилася лежати в українських полях, степах, на дні та уздовж річок, часом поруч з рідним селом, геть близько від рідного обійстя…

У Радянському Союзі ця сторінка минулої війни довгий час належала до небажаних і фактично заборонених.

Комплектуванням чорнопіджачників займалися спеціальні польові військкомати. Мобілізація поширювалася на всіх чоловіків, які могли тримати зброю. За законами військового часу чоловіки, які потрапили в окупацію, автоматично отримували клеймо зрадників, тому мали власною кров’ю довести свою відданість СРСР.

Восени 1943 року, коли після перемоги в Курській битві радянські війська зайшли на територію України, ставлення більшовицького керівництва до місцевого населення, що два роки прожило в окупації, було, м’яко кажучи, недовірливим. Мовляв, усі вони, особливо чоловіки, – це потенційні зрадники та колабораціоністи.

Тому, за логікою кремлівських керманичів, ці люди мали «змити кров’ю» свій «злочин». Коли радянські війська заходили в черговий звільнений від нацистів український населений пункт, за ними слідом туди прибував польовий військкомат. Він проводив повну мобілізацію усіх чоловіків, які могли тримати зброю в руках.

Після цього їх майже відразу кидали в атаку на німецькі позиції, не встигаючи видати військового одягу: так, власне, і з’явилася назва «чорнопіджачники», або ж «чорносвитники». Зброї їм також часто не давали: здобудете в бою! Селяни своїми трупами вистеляли шлях регулярним військам.

Особливо моторошним виявився штурм Києва в жовтні 1943 року, коли радянська влада кинула десятки тисяч «чорнопіджачників» на Букринський плацдарм нижче української столиці для відволікання основних німецьких сил, а регулярні підрозділи переправлялися тим часом, використовуючи Лютізький плацдарм вище міста. На шестикілометровому клаптику землі загинуло понад 250 тис. солдатів, із яких значну частину становили щойно мобілізовані селяни в домотканих свитках.

У визволених районах Московії та при мобілізації 1941 року, мобілізовані потрапляли в учбові частини і тільки через місяць-три (в залежності від обставин на фронті) потрапляли до бойових частин.

Найбільший злочин Ватутіна — це занадто ретельне виконання наказу ставки за розгортання польових військоматів та найбільша чисельність «чорної піхоти» в його бойових частинах. Навіть Конєв мав меншу кількість «чорної піхоти».

Головна причина такої поведінки Ватутіна — не надто висока його відмітка за Курськ, а саме — він не вгадав з місцям головного удару німців та розпочав контрартудар за московським часом, хоча розвідка дала початок німецького наступу за Берлінським часом, тому удар припав на порожні місця, а не по скупченню німців. А також на його фронті були втрачені дві загальновійськові армії та 5-та танкова.

Юхим Коломієць

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.