Суспільство

Давні гостини

Важко в чималому гурті виділятися скромністю. Хіба що ця риса дуже виразна. Іван був саме такий. Він червонів, як дівчина! Коректний, особливо шанобливий до старших за віком – до Київського університету вступив одразу після школи, а на курсі – специфіка журфаку – було чимало й «дідів».

Чоповдя був справжній закарпатець.
Якось ми зайшли з ним до кав’яреньки (я запросив, він ні до яких кнайп чи навіть невинних кафешок не вчащав), сидимо, він придивився до публіки.
— У нас би з того ся сміяли!
— Чого? – питаю.

Він стенув плечима.
— Бо кава – то кава. Як можна до неї щось їсти, нею запивати?

Я також ніколи до кави не брав ніяких тістечок чи канапок, але якось байдуже мені було до інших, просто не звертав увагу. Тепер приглянувся й побачив, скільки справді народу щось жує, прихлептуючи каву. Його це вразило!

Кімната, в якій Іван у гуртожитку мешкав, теж вирізнялася з-поміж інших. Хлопці жили дружно і дуже по-домашньому.

Щодня хтось чергував і ретельно готував на спільній на півповерха кухні. Не вічну смажену картоплю, а повноцінні «перше-друге».

Іван був ретельний особливо.
Якщо задумає варити борщ, а під руками немає якогось компонента, йшов у пошуки. «У вас немає бурячка»? Пошуки могли затягнутися, в таких бурлацьких кімнатах, як наша, наприклад, це було все одно, що питати про ананас. Виручали, як правило, дівчата.

Скромність не завада здібностям. Частіше навпаки. Коли я по невеликім часі зустрівся з Іваном в Ужгороді, він уже був заступником головного редактора обласної «молодіжки». Ця поважна посада дозволила йому на якихось там спрощених умовах, я тим не цікавився, вступити в пай і отримати невеличку гарну «вілійку» в збудованому чехами котеджному містечку.

Як і всі довкола садиби, ділянка була доглянута, мало не кожен міліметр засаджений плодовими кущами, квітами, будиночок уже встиг обплестися виноградом. А якраз травень, все у цвіту. Рай! Іван цьому радів, він уже завів сім’ю, для якої це так важливо.

Я ж тоді, вже не юний холостяк, переживав «ужгородське» кохання, Іван бачив нас на незрівнянній Корзо, тоді вона називалася Суворова, однією з кращих, як кажуть ті, хто має змогу порівнювати, вулиць Європи, і статечно, з висоти досвіду сімейного чоловіка, похвалив мій вибір.

Ми з балкончика оглядали його й сусідні «маєтки», Іван показав на найближчий і розповів промовисту «історію з продовженням».

Жив там, з ним сусідуючи, відставник. Родом десь чи то з Орловщини, чи з Тамбовщини. На Закарпатті служив довго, одружився, пустив, як кажуть коріння. Вселившись у власний дім, він з першого ж дня, як і всі сусіди, багато працював, тож і його садиба скоро потонула в квітах і винограді, а там десь і грядочки для городини… І щороку, казав Іван, приїжджає в гості рідний брат з рідної ж Орловщини/Тамбовщини. І спершу господар водить дорогого гостя по тих своїх багатствах, а той все прицмокує:

— Ты гля, и лучок свой, и огурчики-помидорчики!.. А сколько вина давишь?.. Да? Обалдеть! Молодец, братка!

Потім сідали до столу. Спочатку дегустували домашнє вино. Далі переходили на «беленькую». Прикінчували одну пляшку, другу… З кожною чаркою в голові гостя, видно, починало чи затуманюватись, чи, навпаки, прояснюватись. В якусь мить він гримав кулаком об стіл:
— Зажрались, б…ди!

І так щороку.
Розповідаючи, Іван добродушно сміявся. Мав і таку рису – щирий, зичливий сміх.

По слові. Сумне.
Його не стало так, до гіркого болю, рано.
Помер у 56 років. А коли дивлюсь на фото 1976 року – хлопці нашого курсу на «воєнці» — то з сумом дивлюсь на другий ряд. Його наче викосило. Іван – крайній у ряду праворуч, другий справа коло нього Олексій Ткач, а біля Олексія Василь Чуб. Олесій і Василь зустрілися з Іваном через 7 років.

Василь Портяк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.