Не дай, Господи, зустріти одиноко глибоку старість в Україні. До такої застороги спонукали мене і вислови чинного президента щодо харківських стариків-погорільців, яких до «будинку пристaрілих» віддають «невдячні діти»… За цю необдуману, дурнувату фразу гаранту вже добряче «насипали».
І «насипали» справедливо.
Я пережив смерть мами. Було дуже тяжко. Потім онкологія у тестя, а згодом те саме у тещі. Два роки поспіль моя дружина доглядала батьків і хоронила їх. Я тримався роботи в Бельгії, снував між Брюсселем і Чернівцями, і лиш надсилав гроші дружині, аби вона платила лікарям.
У чернівецькому «раковому корпусі» мусили платити по 1000 гривень на добу. Дружина там спала на розкладачці поряд з мамою. Мій друг, колега Петро Кобевко їй їсти приносив прямо до лікарні. Словом, ситуація була жахлива.
Я мав у планах доживати віку в любих серцю Чернівцях. Маю в Україні трохи нерухомості. Можу на якийсь час засісти у Чернівцях і завершити нарешті цикл новел та повість…
Але я сьoгодні усвідомив надто важливу річ! Коли мене і мою дружину напосяде стареча немічність — не хочу, аби дочка полишала працю за кордоном (вона у мене дипломат) і доглядала нас. Не хочу, аби вона марнувала життя.
У Бельгії, навіть якщо за душою не маєш жодного цента, тебе поселять у «Дім відпочинку». А це для немічних стариків просто райські умови!
Ех, було б таке в Україні!
Ростислав Демчук
