Добродій Василь Чепурний – чоловік поважний. А тут, візьми, його недавній допис «Люлька Шевчука диміла і в Чернігові…» викликав у мене лукавеньку усмішку в кутиках уст. Ще б пак! Читаємо, зокрема: «Взагалі ж Валерія Шевчука я вважаю – давно, з непохитним переконанням – достойним Нобелівської премії, бо, скажімо, «Ім’я троянди» Умберто Еко «списане» із Шевчукових писань».
Що ж до претенденства В Шевчука на нобеліанство – то безперечно, мене не пришибло заявлене в дописі… Гідний – то й гідний. Скільки ж їх, обдарованих, тої премії не отримало, а дехто з достойників від неї взагалі відмовився. Однак те, мовби Умберто Еко стирив «із Шевчукових «писань» свою «Ім’я троянди», що не кажіть, легесенько, не без іронії, мене спотиньга звеселило. Допитливий читальник, напевно ж, здогадається чому!
Хотів було я махнути на те рукою [нібито У. Еко спапужив В. Шевчука], так чіпка пам’ять закомизилась, уперлась, не дає, мутить світом: «Агов, – велить, – не мовчи, розкажи про свою ж придибенцію з Валерієм Шевчуком». Обож-бо як не крути, хочеш-не-хочеш, а мушу коритися тямі. Підневільний я перед нею… Тож уклінно виконую її, щиросердної, святу волю.
Тридцять чотири роки тому моє життя було молоде і веселе. На очах валився хибкий Союз. Редакції київських видавництв, газет і журналів потихеньку прибирали комуно-ідеологічні забрала. В сьому шляхетному дійстві брав і я заманливу участь. Заодно – вже встиг підготувати до друку свою дебютну книжку «Заповіти білих горватів» (геть позбавлену хахляцько-совкової цноти). Залишалося тільки опублікувати рукопис.
На той час працював я у видавництві «Веселка». За статусом воно – дитяче, тож нічого мені, звісно, було потикатися з своїм веслом у ріднесеньку притику. Мій навчитель, «веселчанський» колега і високодостойний поет Станіслав Вишенський, який огранював мій найперший літературний доробок, узявся мені допомогти з публікацією. Зателефонував до видавництва «Молодь» редактору Юркові Набоці. Прикметно те, що Ю. Набока перед тим кількома роками раніше перевівся з «Веселки» до «Молоді», і його посаду обіймав С. Вишенський. Одне слово, вони були неабияк знайомі, та і я трішечки знався з Юрком.
Юрій Набока – випускник київського журфаку, старший за мене на років сім, уже встиг був набити письмацьку руку, чого тільки вартий витворений ним художній образ Новорічка. Ще старшокурсником завітав я до видавництва «Молодь», у якому готувалось до друку в щорічному альманасі «Вітрила» моє оповідання. Редактором-упорядником «Вітрил» тоді був Ю. Набока. Він охоче погодився внести до збірки початківців і моє зеленаве твориво, але за умови, що замість фотки, на якій я викрашаюся в головному уборі, принесу – простоволосого (без поличчя автора та коротесенької біографії твір його чомусь відмовлялися друкувати в альманасі). Мені ліньки було на те гаяти час, так що «Вітрила» подалися в рейс без моєї «нетлєночки-юнґи».
Тепер я трепетно, переступивши поріг кабінету, в якому редакторствував Юрко, вручив йому свій рукопис. Набока мене впізнав, як наче вчора бачились, по-товариськи розговорилися… Осмілившись, я й попрохав, аби він дав мій скромний доробок не комусь з експертів «закритих рецензій» (неодмінне правило будь-яких радянських видавництв), а власне В. Шевчуку. Валерій Олександрович – тоді новоспечений лавреат Державної премії Української РСР імені Т.Г. Шевченка був на слуху, вважався найпросунутішим письменником, як сказав би нині адепт сучукрліту. Проте мене підкупили не його письменницькі звитяги, а опубліковані В. Шевчуком дослідницькі студії з давньої української літератури. Власне, на що я і клюнув!
Почувши моє прохання, в Юрка обличчя скривилось, як середа на п’ятницю:
– Здурів?..
– Чому?..
– Знаю. Валерій Шевчук не панькається з початківцями. «Зарубає»… – потрусив перед моїм носом течку з «Заповітами білих горватів». – Ліпше я дам рукопис на рецензію комусь малознаному, але надійному.
Однак я наполіг, аби саме В. Шевчук визначив подальшу долю мого першодоробку. Світило ж (знавець давньоукраїнської літератури)! Набока на те махнув рукою:
– Дурний тебе піп хрестив.
Не минуло й двох місяців, коли телефонує мені на роботу Юрко:
– Зайди…
Взявши ноги на плечі, чимдуж помчав я неподалік до «Молоді». Подає мені Набока півтори сторінок набраного на друкарській машинці тексту. Там – незрозуміло про кого й про що йдеться, чорним по білому рецензент В. Шевчук обурливо висловив своє невдоволення, буцім такі негодящі рукописи, як сей – «Заповіти білих горватів», та ще й невідомого автора-початківця, не слід давати йому, метру, на рецензування, з тим може справитися і будь-який сантиметр. Потемніло у мене в очах.
– Що я тобі казав… – розводить руками Юрко. – Ти ж сам напросився! Отож забирай свій рукопис і прилаштовуй його десь в іншому видавництві. «Заповіти білих горватів» безперечно заслуговують на увагу, охоче б їх схвалив, підготував до друку, так рецензія негативна.
Дорогою до «Веселки» я вже не мчав, а поволеньки плівся. «Не може бути, – рвійно крутилось у мене в голові. – Станіслав Вишенський високої думки про «Заповіти білих горватів», а Валерій Шевчук упень їх розтрощив!» Звичайно, замолоду я ще не усвідомлював ясно, що «Кожен Івась має свій лас». Невтішний доплентався до «Веселки», коли у вестибюлі іде назустріч літкритик Михайло Слабошпицький:
– Чому ти сумний і невеселий? – ручкаючись, запитує мене.
– Ось, – киваю на течку під пахвою, – рукопис мій ні на що негожий. Відхилили в «Молоді».
– Отакої, – здивувався Михайло Федотович. – І хто відхилив?..
– Рецензент Валерій Шевчук.
– Зрозуміло… Дай-но мені твій рукопис, я з ним ознайомлюся, а там щось придумаємо.
Десь через місяць телефонує Євген Гуцало (на рік-два раніше за В. Шевчука удостоєний 
Шевченківської премії). Мені дух перехопило. Сам живий класик до мене обізвався. То ще не все. Євген Пилипович повідомив, що мій рукопис йому передав М. Слабошпицький, і він, Є. Гуцало, «Заповіти білих горватів» уже встиг прочитати з великим задоволенням і написати на них рецензію. І призначив зустріч біля Головпошти. Тут таки, передавши мені течку, сказав, аби я відкрив її та ознайомився з його відгуком (може, не з усім я згоден, одразу хоче почути мою думку). Рецензія була написана від руки, каліграфічно, на чотирьох сторінках.
– Годиться? – поцікавився, коли я просяяв, дочитавши останнє речення.
– Умгу, – щиро, трохи розгублений, подякував Євгенові Пилиповичу.
– Гадаю, тепер у «Молоді» вам не відмовлять… – і запропонував Гуцало пройтися з ним Хрещатиком до книгарні «Сяйво», що на тодішній Червоноармійській вулиці. – Там є закапелок тільки для членів спілки письменників, щось собі рідкісне придбаєте зі мною.
Другодні я знову переступаю поріг кабінету, в якому редакторствував Ю. Набока. Юрко наче чекав мене:
– Знаю, знаю… Мені вже телефонували… Гуцало схвалив твій рукопис. Так би й одразу… – та скрушно осікся.
Виявляється, що тематичний план видавництва на наступний рік лишень позавчора затверджено керівництвом та передано до друкарні, аби опублікувати брошурою для службового користування. Тож слід мені чекати 1991 року (не будь-якого, як потім виявиться) з публікацією «Заповітів білих горватів». Уже, нагадаю, в українсько-радянській поліграфії розпочалися гучні пертурбації та дефіцит з папером. Однак Ю. Набока дотримав слова. Зміг таки мій рукопис утиснути в «братську могилу». «Братська могила» – се, хто не знає, кілька творів різних авторів, надрукованих під однією обкладинкою. Так «Заповіти білих горватів» уперше побачили світ разом з повістю сина одного з комсомольських функціонерів. До слова, в-во «Молодь» підпорядковувалось ЦК ЛКСМУ.
Минуло років три після вікопомного 1991-го і хтось підсунув мені журнал «Сучасність». На, мовляв, прочитай надруковану повість «Початок жаху» В. Шевчука. Щось вона, повість, аж дуже перегукується за авторським задумом із «Заповітами білих горватів». Ознайомившись з «Початком жаху», не з усім я погодився: гарнір тутки мій, чи то пак, як сказали б нині – ідея моя, а підлива й прянощі неодмінно Валерія Олександровича. Бо мені всмак зовсім інші приправи! Хоч, ніде правди діти, без гарніру ситий не будеш…
Либонь, ось так, і залагодив я нарешті зі своєю упертюхою-пам’яттю, виконав її, щиросердної, святу волю. Бац! «На сьому, любесенька, й ставлю жирну крапку».
Ярослав Орос
