Колись у студентському гуртожитку ми з подружками до дня її уродин випустили стінгазету під назвою «Зоєлюб» – як синонім до слова «життєлюб», адже її ім’я означає «життя». Життєлюбка, оптимістка, яка володіла особливим даром мудрості, доброти, оригінальним гумором, вона притягувала до себе людей.
Її справді любило ледь не пів світу. Але світ не зміг її врятувати, осиротів. Уже котру осінь ми зустріли без Неї…
Похмуро за вікном і на душі так хмарно.
Цей день жовтневий став таким сумним.
– Ти де? – питаю вкотре, та все марно –
Моє питання розтає, як дим.
Немов туман осінній, думки тануть
І тонуть у сум’ятті почуттів.
Мій біль, що знаком запитання стане,
Іще не стих, іще не відболів.
Твій день народження став днем печалі.
Сьогодні я запалюю свічу.
Віск скапує сльозами… І чимдалі
Душа моя кричить. Та я мовчу.
Мовчу, бо що й кому маю казати?
Словами не зарадиш, не вернеш…
Обірвану струну вже не зв’язати,
В розбитій чашці воду не поп’єш.
Ми пили із тобою з життя чаші
Подекуди солодке та й гірке,
Й нерідко у меню життєвім нашім
Ми смакували гостре і терпке.
Життя маршрути нам змінило необачно,
Та все ж чужими не зробило нас.
Це – доля. Їй повік я буду вдячна,
Що нам дала для спілкування час.
Десятки літ. Та мало, дуже мало…
Такі, як Ти, обігрівали світ,
Ділились своїм світлом, обіймали…
Чому ж так обірвався Твій політ?..
Похмуро на душі і хмарно в небі.
Десь там з-за хмарки виглядаєш Ти.
Печальний день. Сумна осінь без Тебе.
Люблю. Сумую. Згадую… Прости…
P.S.
Напевно, Зоя зараз, як завжди, усміхнулася і сказала б щось на кшталт «Не бери в голову…». Вона, здається, не вміла сумувати, жила яскраво, красиво й наче легко, хоча хіба буває життя однотонним, без півтонів… І нині, попри сум, згадуємо її такою усміхненою, веселою, жартівливою й розбираємо її монологи на цитати. Щоби усміхатися…
Валентина Мацерук
