Колись у студентському гуртожитку ми з подружками до дня її уродин випустили стінгазету під назвою «Зоєлюб» – як синонім до слова «життєлюб», адже її ім’я означає «життя». Життєлюбка, оптимістка, яка володіла особливим даром мудрості, доброти, оригінальним гумором, вона притягувала до себе людей.
Оце так утнула Ксюха!… Пішки серед ночі Собчак утекла з Росії… Ще вранці прочитав, що на віллі Ксенії Собчак у елітному районі Москви, Горки-8, ФСБ і прокуратура проводять обшуки. «Ніхрена собі», — подумав я. А потім читаю і ще більше охреніваю від Ксюхи… Вона перехитрила «топтунів» ФСБ і накивала п’ятами (причому пішки, уночі), перетнула білоруський кордон та «здалася» владі Литви.
Вже вкотре переконуюсь, що моя книжкова інтуїція мене не підводить. Інколи, купляючи книжки в інтернет-книгарнях, я можу кинути до кошика якусь книжку, про яку доти навіть не чула, відчуваючи, що мені вона має сподобатись. Так було з книжкою «По той бік війни», яку запримітила, роблячи періодичні закупи у Видавництво 21. Навіть ім’я авторки Ірини Жураковської тоді вперше чула. Але сьогодні, перегорнувши останню сторінку, я пожалкувала хіба про те, що так довго відкладала її читання. Хоча і в цьому була певна перевага.
Як з роками змінюються наші смаки, зокрема, літературні! Перечитую Макса Фріша. «Homo Фабер» мені подобається так само, як багато років тому — це роман про долю, про фатум у розумінні давніх греків, хоча ідеться про часи після 2 світової війни, а от «Нехай мене звуть Гантенбайн» я читаю вже зовсім інакше, ніж 10 років тому. Він мене захоплює. Це твір про людину, що вигадує різні ідентичності не тільки собі, а й своїй коханій, котра зветься Ліля.
«Копав, копав криниченьку» — одна з найдавніших українських пісень, рідна сестра іншого світового шедевру «Їхав козак за Дунай». Складені вони були десь у XVII-XVIII століттях і мають усі ознаки ясної барокової музичної культури. А мені завжди сумно слухати цю пісню. Не тому, що «моя не буде», а тому, що сучасні українці, ну, ніяк не впіймають цієї краси!
