Час від часу мені якісь люди пишуть на сторінку у фейсбук і просять не матюкатися… Та я стараюся, ну, воно не виходе. Время таке… Взагалі-то, мій батько при мені ніколи не матюкався. Раз в житті я від нього почув слово «б-дь», і це вже коли я з армії прийшов. Не матюкалися зроду обидва діди.
Матюки — то не генетичне, не успадковане, не вроджене. Матюки — то набуте в процесі становлення. В селі кожен притомний першокласник може так тебе обкласти матюччям, що тобі стане соромно за свої скромні можливості й ненормативні таланти. А іноді — й першокласниця…
Мабуть, то якийсь спосіб самопотвердження, вкорінення в цьому хиткому й непевному світі.
Кажуть, що матюки до нас прийшли з Росії. Настільки мені відомо, це не так (і не з Монголії, не видумуйте). Матюки — це пласт кожної давньої культури, нашої української, в тому числі. Ще б нас росія матюків учила!
Є бідні на матюки культури, є багаті. Америка привезла з Ірландії один голий «фак», і береже його, як зіницю ока. Північноамериканські індійці теж матюкалися, але та частина культури не збереглася, бо американці їх необачно всіх повбивали, не перейнявши досвіду.
До речі, далеко не всі люди вміють матюкатися. Декому воно геть не личить. Я наприклад, не уявляю почути матюк від Тараса Прохаська. Ніколи (ніколи!!!) не матюкається Олесь Доній.
Я колись ще малим поїхав в Черкаси. Біля грузпорту, на пірсі, величезними буквами було написано «х*й»… «Так от вона, яка — цивілізація, — думав я. — Не то, що у нас…»
А зараз я сиджу собі та пʼю китайський зелений чай. Чай називається «Генерал Х*й»…
Віталій Чепинога
