Дощ, писав Еріх Марія Ремарк, це найстаріша колискова світу. Шаную мокрі опади і особливо, коли сам сидиш у сухій хаті, а вони шелестять, бубонять і заколисують тебе за змокрілим вікном. Люблю Ремарка у зливу, град, снігопад та спеку. Проте дощової колискової — за визначенням письменника таки трохи остерігаюся.
Під дощ, якось собі зауважив: чогось мокрої ночі найчастіше сниться Донецьк. Та у сни навідуються не наша квартира, поріг якої востаннє (?) переступив у червні 2014 року. Не колеги та друзі, з якими розлучила війна. 
Не вулиці, терикони чи береги Кальміуса. Навіть не наш хатній улюбленець кіт Хома.
Вперто сняться події літа-осені того далекого 2014-го, коли ми тільки «тимчасово» перебували без домівки, а все своє майно носили з собою. У двох чималих «базарних» сумках.
Ні, мені таки довго подобалися ці сни. Бо оптимізму у подібних видіннях про той час у нас було набагато більше, ніж навіть речей в отих торбищах. Ми тоді нітрохи не сумнівалися, що вже до кінця року обов’язково повернемося додому. І до своєї домівки, і до українського Донецька загалом.
Свій досвід і оптимізм ми щедро передавали іншим потерпілим від війни, що впала на усіх у лютому 2023 року. Попри те, що підстав журитися було аж занадто багацько, зазвичай не радили брати приклад із дощу, який розмазує свої сльози по вулицях і будинках наших зруйнованих міст.
Якоїсь дощової ночі я прокинувся аж занадто рвійно і різко. Спросоння почвалав до темного вікна, за яким шипіла злива. А коли помітив на зворотньому боці шибки тремтячі краплі і струмочки, то здалося, що дощ тут ні до чого. То, схоже, заплакало навіть вікно.
Утім, може подібне наснилося після найстарішої колискової світу?..
Павло Кущ
