Ще два життя у мене в сему парку. На осінь обидва. У першому під дощем маю настоятися, змокнути спогадами і встигнути розминутися з часом. У другому – на килим багряний ступити, а мо’ – навіть впасти, якщо раптом небо хмарами зупиниться. До сонця останнього на першому золоті лежати, як колись в дитинстві на бадиллі картопляному, і в небо, як собі в душу, дивитися.
Хмари думками-мріями запустити, щоб пішло собі небо нарешті в ніч. По дневи, по роботах і теплі. І знати, що на ранок знову все повториться – і день, і дощ, і падолист.
І жадати, щоб усе було ще попереду, як колись на початку твого першого пришестя – іще до всього, що з тобою потім трапилося до цих двох осінніх життів, які зараз отут в парку на дві стежки розходяться. У жовтень – перша і друга – в листопад.
У дощ той самий і падолист, від яких тобі не забагато ні дрібної мжички, ні першого осіннього золота. А якщо й забагато, то просто – про запас. Щоб вистачило на всіх подиху цієї осені і ти міг стояти тут посеред неї. І було у тебе в сему парку завжди два життя.
Володимир Стефанець
