Восени 2003-го російський політтехнолог Гліб Павловський разом з арт-куратором Маратом Гельманом завітали до Києва, де проводили майстер-класи для українських журналістів. Це відбувалося на панорамній терасі готелю «Дніпро», з якої відкривався розкішний краєвид на Мінський масив, Оболонь та Троєщинську далечінь — місця «откуда єсть пошла зємля русская».
В усіх промовах зальотні московити протягували тези про «адін народ», «унівєрасальность русской культури», «нєдопустімость скативанія в пєщєрний націоналізм», «угрозу растлєнія соросятіной», ну про концепт Русі-України – як запоруку відродження справжньої імперської могутності, що в перспективі має показати чергову кузькіну мать колективному Заходу.
— Абсолютной правди нє сущєствуєт, а значіт всьо, что я утвєрждаю, для кого-то будєт правдой, — виступав з невисокого сценічного подіуму головний ідеолог нової путінської Росії Глєб Павловський. — Поетому нє мучтє сєбя угризєніямі совєсті. Служітє тєм, кто большє платіт. Ібо дєньгі – єдинствєнноє мєріло вашєго успєха і профєсіональной состоятєльності.
— Пи*дить як дише, — сміявся з російського політтехнголога Святослав Новий – мій давній друг, який і затягнув мене на цей шабаш, запропонувавши «подивитися на уродів в концентрованих кількостях». Серед присутніх були знані гниди русскаго міра — Дугін, Кургінян, Владімір Соловьйов, Кісельов, Проханов, біля яких крутилися українські воші на кшталт Саши Ткаченка, Слави Піховшека чи Ані Безлюдної.
Після завершення виступу, присвяченого теорії релятивізму в журналістиці, Павловський запросив на сцену Марата Гельмана, який розпочав свій виступ словами:
— Как говорітся, нє устоітся дом, раздєльонний в сєбє. Нє устоітся і Украіна, раздєльонная нацистамі тіпа Ющєнко на трі сорта людєй.
Для унаочнення тези, демонстрував на великій плазмовій панелі карту України, розділену кольорами на три сорти, де першим сортом значилися західні області, другим – центральні, а третім – південно-східні.
— Це пи*дець… — повернувся до нашого столика Святослав з чотирма келишками горілки та великою тарелею канапок, — здається вони всерйоз готуються до нової окупації України.
Святослав (якого я називав Святиком), від моменту заснування Георгієм Гонгадзе у 2000 році видання «Українська правда» працював там журналістом, не приховуючи факту, що видання утримується на західні 
грантові гроші, бо мав з цього питання чітко артикульовану позицію: «Між російським парадом побьєди та гей-парадом на Хрещатику я обираю менше зло».
Дійство організоване московитами нагадувало одночасно і бордель, і ярмарку кітчевого марнославства і фестиваль понтів у вигляді дорогих костюмів, годинників, модельного взуття зі шкіри екзотичних тварин та модних аксесуарів, які мали підкреслювати статус їхніх власників – хижих жлобів усіх мастей, котрі злетілися до Києва на запах шалених грошей, які Росія вливала в українські ЗМІ напередодні президентських виборів 2004-го року. П’яні, настирливі, гучні та агресивні, вони нагадували лискучих гадюк що звили кубло під дахом центрального київського готелю, пригодовуючи місцеву журналістську братію віскі «Джеймсон» та горілкою «Абсолют», французьким шампанським та італійськими винами, канапками із прошутто, салямі та скандинавською сьомгою, а ще пиріжками з кролячим м’ясом, фаршированою щукою, млинцями з червоною ікрою, пастою з екзотичного на ті часи авокадо, шашличками з морепродуктами, запеченою в гірчичному соусі телятиною та вишуканими десертами на кшталт тірамісу чи ягідного смузі з вершковим кремом.
Все це у супроводі євразійських ідей Дугіна-Кургіняна, замішаних на мортальній естетиці сталінського консерватизму та метафізичної достоєвщини з її базовим питанням: «тварь я дрожащая ілі право імєю» перетворювалося на апофеоз бездонного хаосу та руїни, яку якцапи завжди приносять з собою, формулюючи основний концепт власного буття у вульгарній фразі: «творі *уйню ми здєсь проєздом».
Вони з піною біля рота можуть обстоювати будь-яку ідеологему, а вже наступної хвилини стверджувати щось абсолютно протилежне. Чим більше брешуть, чим нахабнішою є брехня, тим більше вони в неї вірять. Стираючи рамки між святим і грішним, між добром і злом, вони відбирають сенси у слів та самих сенсів, бо в їхньому уявленні будь який сенс є фікцією, яку треба змарудити за допомогою брехні, знецінення та висміювання. На якомусь звіриному рівні вони ненавидять все, що структурує людське буття: закони, порядок, пропорції та баланс. Прагнуть стерти будь-які межі в категоріях моралі, етики, естетики. Цьому стиранню меж аплодує цивілізований Захід, захоплюючись руйнівною силою російської культури, основним завданням якої є задурити голову, приспати увагу, і як не вбити та згвалтувати, то наробити лиха. Або як казав Святик: «Всі розмови о вєлікой русской культурє закінчуються як не гівном у під’їзді, то спіжжєним у сосєда вєлосіпєдом».
— Зємниє войни – лішь послєдствія войн нєбєсних, коториє вєдутся в висших сфєрах на уровнє дєміургов. Вот почєму Трєтья міровая война мєжду царством Сатани, воплощьонном в матєріалістічєском концептє западних ідєологій і царством Хріста, воплошьонном в духовном облікє соврємєнной Росії нєїзбєжна, — промовляв зі сцені Дугін.
— Цікаво, чи жер він в дитинстві гівно? – вбивчо іронізував над бородатим російським деміургом Святик, вже достоту хмільний, щоб після заключних слів Дугіна: «духовноє возрождєніє Росіє – єдінствєнний путь к спасєнію всєго чєловєчєства» дозволити собі вголос вигукнути «Слава Україні».
— Героям слава, — на алкогольному куражі озвався я, після чого ми на два голоси затягнули «Лента за лентою» і співали аж допоки люди в сірих костюмах не випхали нас із зали геть під обурливі крики оточуючих «Фашізм нє пройдьот!»
Антін Мухарський,
уривок з нового роману «Русофоб»
