Восени 2003-го російський політтехнолог Гліб Павловський разом з арт-куратором Маратом Гельманом завітали до Києва, де проводили майстер-класи для українських журналістів. Це відбувалося на панорамній терасі готелю «Дніпро», з якої відкривався розкішний краєвид на Мінський масив, Оболонь та Троєщинську далечінь — місця «откуда єсть пошла зємля русская».
На сцену почергово виходять: боріс годунов у шубі з горностая, фьодор достоєвський і раскольніков з сокирою. Дід мазай і кілька тінейджерів у бридких і асексуальних костюмах білих зайців, привид йосіфа бродського на венеційській гондолі, алла пугачова і варламов з туркменським паспортом, шурік з «приключеній шуріка», владімір висоцький у футболці, на якій написано «цой жив» і сам цой, у футболці «цой жив».
Те, що Тарас Григорович цього вірша не писав мені було відомо ще рік тому. І я точно не шевченкознавець. Але якщо у День народження Кобзаря весь день оце реально поширювали у Фейсбукові….
