Одеса. Їду в тролейбусі. Вихідний. В салоні всього десять пасажирів. Біля мене розмістилася галаслива компанія з трьох людей середнього віку. Лунає стандартне оголошення: «Шановні пасажири, будьте уважні…». Йдеться про необхідність вдягання захисної маски.
— Бля*, ну ето же піз*ец полний, ето шо єщьо за «захІсная маска»? — голосно обурюється п’яний худорлявий організм років пятдесяти.
— Коля, тіііхо, — говорить трохи молодша за нього жінка.
— Шо, бля*, тіхо? Я русскій, мнє нужна інформация на русском.
Не знаю, звідки цей організм, але в Одесі вимова інша.
— Тіхо, нє шумі, я тєбя прошу.
— Бля*, ето русскій город.
— Аня, ето же уже *опа, помогі мнє єго как-то успокоіть.
Підключається Аня, ще одна жінка з їхньої невеличкої компанії, десь того ж віку — під 50. Починають щось розповідати п’яному організму.
— Нєт, ну пусть оні мнє говорять по-русскі — і всєго лішь.
— Потом, Коля, потом.
— Я гражданин Совєтского Союза, — говорить організм.
Стою (місць повно, але я, якщо їду без малого, люблю стояти, щоб бути ближчим до вікна), слухаю. Думаю: ні, це так лишати не можна — треба якось реагувати!
— Якщо ти громадянин Совєтского Союза, то можна поскаржитися в обком КПРС, а тут держава, яка зветься Україна, і якщо хтось раптом проти — щонайменше отримає по пиці!
Пауза.
— Ето што, бандеровєц?! — звертається до жінок вгашений Коля.
— Да.
— І што? Біть мєня хочєт?
— Да.
— Нє, нє надо, я всьо понял…
Сергій Бригар
