Люблю осінні груші. Та не всякі, а такі, щоб аж світилися налитими боками, щоб, коли надкусиш, сік тік по бороді, а від медового запаху паморочилась голова. Такими мене щедро пригощає кума. Оце повертаюся додому — і так мені пахне грушами, отими — медової стиглості. На жаль, у куми вже закінчились, а як же хочеться…
Відчиняю хвіртку і… Що це?! На паркані, від двору, торбинка висить… Невже?.. Я ж уже й не сподівалася… В груди хлюпає теплом, по всьому тілу пурхають легенькі метелики, а на вуста набігає блаженна усмішка…
Вперше така торбинка з’явилася на моєму паркані кілька років тому. Виходжу якось у двір, а вона висить. Зазирнула, а там — груші, великі, пахучі… Хто ж це? Порозпитувала друзів, сусідів, та ніхто своєї причетності до таємничої операції не визнав. Промайнула навіть думка, мо’ то чийсь недобрий намір… Але груші були такі ароматні, такі апетитні — як тут втримаєшся? Ласувала ними досхочу, аж доки жодної не залишилось.
А через тиждень знову на паркані торбинка висить… А потім ще одна… Як?! Коли?!
Та за рік загадковий дарунок вивітрився з пам’яті, можливо, й зовсім забувся б, якби наступної осені не повторилась така ж сама історія… Знову оббігала всю округу, і знову від усіх почула: “Ні, то не я”.
А як таке сталося й торік, отут я й задумалась, бентежно тенькнуло серце… А що?! Хіба в моєму віці воно не може бентежно тенькати?.. Моя романтична натура щодуху кинулась фантазувати. Що ж то за невідомий шанувальник? Те, що може й шанувальниця бути, навіть не розглядалося. Жінка не шифрувалася б! Я насолоджувалась смачнючими грушами та підхіхікувала над своїми фантазіями, а цікавість брала за живе: ХТО?!
Цьогоріч уже й бабине літо спливло за обрій, і з сірого дірявого неба посіялась мряка, а торбинки з грушами не було. “Ну й нехай!” — подумки махнула рукою на свої фантазії, та щодень все більша тривога закрадалася в душу: а раптом щось трапилось?..
І ось… Висить! Висить на паркані моя торбиночка! А груші ж які в ній! Торкнула одну пальцем, а під ним — мед… Ні, цьогоріч я вже нікого не питатиму і нікому нічого не розповідатиму. Нехай то буде моєю романтичною історією, загадкою, від якої тенькає серце… Я просто чекатиму наступного року… І груш медової стиглості…
Валентина Михайленко
