Чомусь мені «щастить» регулярно зустрічати співгромадян, які наче й мають проукраїнську позицію, не марнують нагоди підкреслити, як ненавидять «совок» і «путінізм», але чомусь не переходять чи майже не переходять на українську та ще й намагаються підтримувати «гарні стосунки» з різноманітним «ватним лайном».
Більше того — постійно займаються пошуком «друзєй у Московії».
Те переходить у комедійний жанр:
«А вот Навальний сказал… Ой, а тєпєрь он уже нєсьот какую-то чушь…»; «Шендеровіч – молодєц… Ой, а что ето он такоє говоріт?…»; «Собчак правільно іх мочіт… А как ето? Ето же антіукраінская ріторіка…»; «Ну вот Нєвзоров то уж точно наш чєловєк… Что?! Ну ето же клінічєскій ідіотізм…»
Одне слово — «…кололись, плакали, но продолжали грызть кактус».
Іноді такі співгромадяни радо погоджуються з «їхніми» лібералами і починають мріяти про зміни влади в РФ. І розповідати їм, що проблема не в путіні, що московити в принципі не бачать Україну незалежною, на жаль, марно.
Як на мене, ось такий спосіб мислення вказує на неподолану колоніальну ментальність, міцну прив’язку до «московського контенту», недоформованість ідентичності.
З одного боку, можна сподіватися, що ідентичність доформується, а з іншого – з шендеровічами-собчак-навальними та іншими московськими «світилами», шансів — небагато.
Боротися з Московією, шукаючи підтримки в Московії – це приблизно як бухаючи, боротися з алкоголізмом!
Сергій Бригар
