Ще студентом-«жовтодзьобком», здається, на випускному вечорі курсу Наталки Матюх запам’ятався її вірш, який вона читала зі сцени. Власне, не вірш, а тільки рядок-два з нього:
«Окуляри Миколи Дем’яновича,
Окуляри Віктора Тимченка…»
Така собі сколина образу університетської щасної безтурботності, яку юна тоді поетка обіцяла пронести із собою. Не знаю, як Наталка, а я сколину її поезії несу млосною занозою і вже точно не позбавлюся цього щему до кінця днів своїх. Дуже мені вросли у тім’я оті «окуляри Миколи Дем’яновича».
Я не знаю, чи були в нашому студентському багатотисячному братстві усіх осяжних і неосяжних колін люди, котрі не любили Миколу Дем’яновича ХМЕЛЮКА.
Не любити його було таким же блюзнірством, навіть святотацтвом, як не любити ковток свіжої води, чистого повітря, своїх батьків, усміх, щастя.
У його «ґрунтовній», трохи ведмежій ході (власне, чалапанні) вгадувалася «не-асфальтова» генеалогія: так ступають господарі-орачі, аби відчути ступнями потугу родючого тепла ниви.
Сірі очі з-під брів дивилися хитрувато-весело, наче оцінювали чи прицінювалися. Казали, що він дивом врятувався від голоду, а пізніше — від смертоносних лабет сталінської «трійки»: нібито втік з рідного села, випадково довідавшись, що напередодні сюди надійшла чергова рознарядка на арешт «ворогів народу» і що в сільраді він був у списку перших претендентів.
Як би там не було, але він при своєму співчутливому, добросердному, щирому і недворушному ставленні до студентів завжди зберігав між собою і нами хай нешироку, але «санаторійну зону». Мав свій вівтар, своє святилище, свій жертовник, куди іншим було зась. Жив десь на столичних висілках, здається, у Пущі. Чув, що багато літ самозречено доглядав прикуту до ліжка дружину. (Я навіть був біля його хатини, пригадую, щось від когось йому завозив, але деталі чисто стерлися з пам’яті).
Як «кафедрального куратора» наша група його не знала: він не любив, та й не мав часу нав’язувати свій авторитет студентам. На іспитах був надто демократичним. Здається, просто вписував хороші оцінки у заздалегідь зібрані заліковки, не ведучи «допитів». Складалося враження, що Хмелюка геть не цікавило те, чи засвоять студенти його лекції.
Зате ЯК він читав!!!
Це був літературний театр одного виконавця. Власне двох — Миколи Дем’яновича і того письменника, про творчість якого оповідав. Кожне слово, навіть вигук, кожна павза, кожна емоція на обличчі, в поставі, жесті, кожен спалах на скельцях його окулярів — це як доладний інструмент у прекрасній симфонії.
Він втягував, заворожував, гіпнотизував і паралізував залу — конспектувати за ним було неможливо: ти просто шубовскав і впокорено плив у багатющій гармонії цих слів-звуків-пауз-жестів, як листок могутнім дніпровським плесом.
Тут іноді одне слово, один вигук розповідав більше, ніж години чиїхось велемовних академічних «жувастиків».
Це був ритор, проповідник, оратор, якому безумовно віриш на Слово.
І дивним, незручним, ба й контроверзійним є висновок, який виніс із його лекцій і ношу в собі багато літ. Це моє, суто моє сприйняття, яке, звісно ж, нікому не нав’язую: предедмет, що його глибоко знав і блискуче викладав Микола Дем’янович, БУВ ЙОМУ НЕ ЛЮБ.
Це була, скорше, любов з принуки: його фізичний захист, його статус, його хліб насущний, його печать лояльності, але він, мені здається, назавжди залишився сином своєї Отчини, свого Слова, своєї Культури.
І, можливо, якби не ота страшна травма юності, якби він міг безборонно прикласти свої Ум і Серце до рідної української літератури — мали б ми визначного її дослідника і неперевершеного пропагандиста.
Валерій Ясиновський
