Дехто не знає і вважає, що я і досі живу в «мирній» Мені… Я уже 20 років там не живу, і 40 років, як не живу в смт. М. Коцюбинське. Одинадцять років тому переїхала з Чернігова у село, що на трасі Чернігів-Київ, і нині стало порогом, через який ворог не зміг перейти, аби рухатися далі на Київ.
П’ять попередніх сіл російські фашисти пройшли – один із їхніх танків був спалений десь за 200-300 метрів від мого села. Мої односельці місяць ночували по погребах і підвалах. Тому і пишу про те, що тут відбувалося, що побачила і що пережила. Пишу не для власного піару, не все друкую, але пишу як свідок, як людина, що війну перепускає через своє серце.
Мої відчуття про одну з найстрашніших ночей, з відомих причин, не оприлюднювала раніше. Та, може, б і зараз не давала, коли б не було стільки запитань до мене у соціальній мережі…
***
… Минула ніч видалася дуже важкою. Поле перед моїм домом дві години було під перехресним вогнем. А ще «градами» ворог бив по селу, за 5 км за моїм, і де спинилася військова колона, в якій (я знаю) і мій син. Здавалося, усе, що вбиває і палить, ревло, спалахувало і розривало на шматки землю. Я тулилася до цегли свого дому, а він здригався раз по раз, ніби жива істота.
Вікна самі розкривалися, а в сусідніх будинках вилітали прямо з рамами. І важко було зрозуміти, чи то гуде, снаряд (ракета) чи виє неподалік собака. Небо спалахувало, неначе від гіганських блискавок. І світло було криваво червоним, від землі до зір. А вони сяяли, як ніколи! Я молилася і весь час дивилася на зорі, не взмозі осягнути того, що відбувається на землі. І в цей момент наді мною закричали дикі гуси!
Вони летіли в саме пекло, туди, де горіла не лише земля, а й спалахувало небо. Я вже не молилася, я гукала до птахів і до Бога, аби вони завернули в інший бік. Гукала у відчаї – все в мені, буквально, кричало до Неба! Не знаю, хто почув мій крик-молитву, але птахи повернули й полетіли в протилежному від вогню напрямку.
Валентина Мастєрова
