… Замість того, щоб спати, писав. Спочатку, звісно, не планував писати, бо вже давно не планую такі речі. Спершу слухав музику, а коли сіли навушники, змінив їх на беруші. Лежав перед своїм панорамним вікном і дивився як місяць, силою пробиваючись крізь хмари, розтікається у водному плесі (так, вигляд з вікна у мене інстаграмний). Та потім дістав планшет — хотів поредагувати свої останні фотографії, але вперся у відкритий файл з недописаним оповіданням про жінку на ім‘я Зепа, що була схожою на чоловіка.
Вчора був дещо емоційно виснажливий день. Якісь невдалі поїздки, пости, дрова, непорозуміння, знову дрова, під вечір ще й нежить додався. І от вже під теплим спальником, аналізуючи прожитий день, раптом перейшов на інший рівень: коли аналіз прожитого почав трансформуватися у писання. Давно не мав цієї тривожної ейфорії від писання художньої прози, коли вже не ти контролюєш текст, а текст контролює тебе. І не ти пишеш його, а він сам пишеться (стан, в якому часто перебувають графомани). Просто йому потрібен посередник.
І все як в тумані.
Швидкоплинні нічні години, місяць помалу відійшов, вода наповнилася сяйвом, мої очі — 
пекучим болем, ніби туди насипали кварцового піску, затерпли руки від тримання планшета… Зрештою, спрацював будильник, відповідно спрацювали інші механізми в голові: термуха, теплі шкарпетки, штани, фліска, бушлат. Сигарети, ключі від машини, павербанк, рація, бронік, автомат. Чіткі послідовності вдягання і подальших дій. Чайник, кава, сигарета, машина на прогрів, німець Дим в ногах, виїзд.
Сосни, сосни, сосни. Поворот, ще один, тут яма, і тут яма, знову сосни… І вже ніякого аналізу прожитого, все відлетіло і розчинилося в останніх годинах. Їбись воно все конем… Все одно це твоє життя подібне до поганенької масксітки. Маскувати не маскує, але ж яке, сука, пістряве! А в голові тепер лиш історія жінки на ім‘я Зепа, що була схожою на чоловіка.
Артем Чех
