… І я косив. Коса ловила лезом сонце і змішувала його з пташиним молоком, що стікало зі стебел. Я косив до останку світла. Спровадивши день, я ліг у траву і слухав.
І трава почала нашіптувати.
Я мусив це запам’ятати, як і те, що почув сьогодні від людей, від птахів і від потічка. Бо хто зна, як застерігав Вільям Сароян, що буде завтра й на що зрештою зійдуть мій хист і мої вподобання.
Завтра.
А поки що я слухав траву, а вона слухала землю. Тим-то ми й діти землі. І трави.
В долоні гучно ляснув я.
А там, де відгукнулося відлуння,
Сріблиться літній місяць.
Якби це не сказав тисячу років тому один японець, то нині це придумав би я.
Коли мене виписували зі шпиталю в Дніпрі, старий полковник у білому халаті запитав мого хірурга:
— Який висновок?
– Здоровий. Практично здоровий, – відповів той.
— То здоровий чи практично здоровий? – перепитав полковник.
– Практика, дорогий колего, свідчить, що людина здорова тоді, коли почувається щасливою лягаючи спати…
Так, пане полковнику, я вітаю цю ніч, і я щасливий.
Мирослав Дочинець
