Здавалося б, щодня про це слухаю, читаю, пишу. Але коли жахне поряд – все одно шок. Вчора дізналася, що людина, яку добре знаю, потрапила з чоловіком (він у реанімації вже кілька днів) у лікарню і поповнила число хворих на короновірус, хоча багато хто вважає, що «их тут нет».
Під її дописом на сторінці в соціальній мережі сотні коментарів зі співчуттями і підтримкою. Але водночас у соцмережах (і не тільки) — море обурень «надуманою епідемією», бо з дивана вона не виглядає, ніби розбурханий Черемош. Бравада на тему «а нам все равно», бо ж чуже не болить і не перекриває кисень. Або як мінімум – впевненості в тому, що можна боком-скоком і без наслідків проскочити повз «надмірні» застереження та рекомендації.
Тобто замість «якщо можеш уникнути – уникай» переважає «якщо кортить ризикнути – ризикни». Я сподіваюся, що у хороших людей, яких спіткало нещастя, все буде добре. Але не вірю у прозріння тих, хто плює на безпеку інших.
Багато років ми співали славу «бєзумству храбрих», натомість отримали цілий інкубатор «соколів», не здатних не те що на героїзм, який, наприклад, демонструють медики (чому б їм не допомогти?), а навіть на мінімальну самопожертву – вдягнути звичайну маску, щоб комусь не довелося вдягати кисневу, відмовитися від звичних, але не життєво важливих речей, піти назустріч слабшому, який у сильного не викликає роздратування.
Чи, може, це так працює механізм самознищення, запущений підсвідомим страхом ?
Світлана Тернова
