Мій прапрадід був слюсарем. Гарним. На початку ХХ сторіччя такі спеціалісти були на вагу золота. Працював на заводі сільгоспмашин в Харкові. Заробив грошей і повернувся в рідне село, хазяйнувати. Була в нього мрія — побудувати млин. Власний. Щоб заробляти собі і родині на хліб та до хліба. І він будував. Власноруч. Вкладав зароблені в місті гроші, що складав копійка до копійки.
То було наприкінці 20-х років минулого століття. Односельці казали йому: озирнися навколо, чи ти не бачиш, що коїться? Чи ти не бачиш, як «комбєд» (це така організація тоді була – комітет бідноти, якщо хто не знає – зборисько п`яниць і нероб) та партіці людей розкуркулюють, тих, хто має більше однієї корови та двох коней.
Прапрадід був людиною порядною і грамотною — самостійно читав газети. Тому зауважень не слухав: усе ще тривала НЕП, дід добре пам`ятав гасло Бухаріна, найближчого соратника Леніна — «збагачуйтеся», й лише посміювався на застереження людей. До того ж належав до пролетарів, від імені яких кермували більшовики.
Закінчилося все тим, що “комбідівці” дочекалися, поки прапрадід заб`є останнього гвіздка й докрутить останнього болта й негайно його “розкуркулили”, тобто млина відібрали на користь колгоспу, що його якраз почали створювати. Жодного дня не встиг попрацювати у своєму млині. А прапрадідові від щедрості “народної” влади випистали 5 років таборів. По божеськи можна сказати, могли і 10 впаяти.
Повернувся прапрадід, відмотавши увесь термін “від дзвоника до дзвоника”. Непоправно хворий, зате живий. Голодомор якраз застав його на лісоповалі, й концтабірна пайка таки врятувала. На відміну від багатьох односельців. Куди діватися? Млина на той час уже не було — «комбідівці» ухайдокали. Бо “не моє – не жаль”. І пішов він у той таки колгосп, ремонтувати сівалки-віялки. Гарний слюсар тоді був на вагу золота. Але платити “трудоднями”. Там і помер від серцевого нападу через 2 роки. Просто біля сівалки. Напівголодний.
Таке от «світле минуле» радянсько-комуністичної системи. У якій панували лише політичні горлопани та пройдисвіти. Ті, хто задля здобуття влади зіграв на наймерзенніших вадах людської душі — прагненні “халяви”, устремління якомога менше працювати і якомога більше мати. Тих, чиїм гаслом досі є “відняти й поділити”. Відняти у тих, хто горбатить і віддати “комбідівцям” – збориську п`яниць і нероб.
Павло Бондаренко
