Особисто для мене туристична криза в Італії вимірюється морозивом. Свого часу прилавок легендарного Giolitti — кафе із культовим домашнім джелато біля Пантеону — брали штурмом. Про місце в залі можна було й не мріяти — десерт їли стоячи або на сходинках біля колонади… У передноворічні дні біля вітрини нікого не було, а в залі три людини…
Хоча саме морозиво гіршим не стало.
Української, російської на вулицях італійських міст не чути. Навіть у Римі. Це тішить і бентежить водночас. З вулиць також пощезли китайці: численні, гамірні, що ходили групами зі своїми гідами, перекрикуючи одне одного і перебуваючи у стані перманентного селфі на тлі абсолютно всього! Рим без китайців виглядає тривожно — це ніби в лісі в один момент замовкли всі пташки.
Іншими словами, Вічне місто очистилося настільки, що у нього повернулись італійці! Саме вони й 
становлять сьогодні левову частку відвідувачів кафе, змушуючи римських офіціантів забути про свою зверхність і тягу до «розводів» клієнта.
— Хеппі ауерс у вас вже, мабуть, закінчилися? — питаю близько 20.00 на вході до вуличного кафе прямо біля Колізею.
— Сеньйор, якщо ви зайдете, вони одразу ж розпочнуться!
Немає черг до музеїв, навіть топових. Вже не треба вставати до світанку, бронювати квитки заздалегідь чи думати про послугу скіп зе лайн. Та навіть у собор св. Петра у Ватикані у фактично святкові дні стоїш на контроль не більше 5-6 хвилин.
Не працює частина кафе: причому деякі, здається, закрилися назавжди, у музейних зонах наразі закриті всі. Місцеві купують піцу й антіпасті — і закатують собі у зачинених фуд-зонах веселі пірушки без алкоголю. У бекпекерському стилі. Під новини про ковідні антирекорди у Ломбардії.
Рай для мізантропа псує лише суворий масковий режим.
Чи подобається мені така Італія більше, ніж доcovidna? Назагал так. Вона зручніша, спокійніша, легша і тихіша. Але при цьому якась… ніби поставлена на паузу, яка чекає кращого часу.
Юрій Патиківський
