В літературі існує чимало текстів, які розповідають про вбивство людей через твори мистецтва. Та що там у текстах, у реальному житті відомо безліч таких випадків. Наприклад, через прагнення збагатитися чи заволодіти шедеврами. Трапляються і такі, в яких на злочин штовхає якесь конкретне зображення. Тут мотиви складніші, але загалом теж очевидні (мова не про карикатури на впливових політиків з поганим почуттям гумору).
Але щоб убивали тільки через засоби художнього вираження, стиль, манеру виконанння, просто технічні прийоми, ту ж перспективу, це щось нове.
Проте саме так виглядає зав’язка тексту із жанровим означенням роман «Мене називають Червоний», яка, як виявляється, теж має прихований зміст. Твір сучасного турецького класика, нобеліанта Орхана Памука. 
Пишу — текст, бо що саме пропонується увазі читача, визначити однозначно доволі складно. Історичний трактат про давніх майстрів книжкової мініатюри і графіки, інтелектуальний детектив чи дискусію про мистецькі впливи, взаємопроникнення культур, індивідуальні стилі творців і мистецькі школи? Швидше за все усе це разом взяте.
Роман, місце дії якого середньовічний Стамбул, починається з убивства майстра книжкової мініатюри, який, не повідомляючи імені вбивці і його мотивів, сам розповідає про те, що з ним трапилося. Це прийом, коли про всі події розповідають дійові особи роману, кожен зі своєї точки зору, в тому числі не тільки люди. Зовнішній сюжет розгортається навколо загадкової книги, до ілюстрування якої був причетний мрець, і яка, швидше за все, і стала причиною, злочину.
Майже одразу стає зрозуміло, що до вбивства причетний хтось із колег-друзів невдахи-ілюстратора, і навіть пропонується сяка-така версія-мотив. Загадка в тому, хто саме завдав смертельного удару. Відгадати її вкрай необхідно з багатьох причин. Але в першу чергу з огляду на те, що вбивство ілюстратора виявиться аж ніяк не останнім.
Чи не єдина підказка — це часто неусвідомлені майстром індивідуальні особливості його власного стилю, мати який художнику в ісламській Османській імперії — злочин. Проте при зображенні другорядних деталей, на які свідомість звертає менше уваги, навіть найдосвідченіший себе виказує. За цими неконтрольованими свідомістю рухами руки на малюнках треба дізнатися, хто вбивця. А ще, звісно, у кожного художника власний погляд на природу свого таланту, на мистецькі стилі, школи, шляхи розвитку мистецтва загалом і своє місце у ньому. Великі майстри минулого, наприклад, воліли за краще добровільно осліпнути, ніж відійти від створеного стилю в силу зміни політичних обставин. У всьому цьому теж є підказка, яка має вказати на вбивцю.
Шукати вбивцю випадає тридцятишестирічному Карі, який після дванадцятирічної відсутності, тільки напередодні трагічних подій, повернувся назад до Стамбула. Це умова його дядька і одночасно батька коханої, який і розлучив їх багато років тому. У потенційної нареченої, яка за час відсутності двоюрідного брата встигла не тільки вийти заміж, народити двох дітей, але й втратити чоловіка, власна сюжетна лінія в тексті. Наприклад, стосунків з родиною колишнього чоловіка, батьком, тим самим Карою… Окрім розкриття злочину, саме Кара має написати текст до загадкової книги, над ілюстраціями до якої працювали убитий і його вбивця. Однак чи вдасться його упізнати тільки за тим, як він підсвідомо зображає ніздрі коня?
Турецькому нобеліанту Орхану Памуку вдалося вмістити мистецький трактат у суто детективну канву. Порівняння «Мене називають Червоний» з «Ім’ям рози» Умберто Еко, напевно, давно стало загальним місцем усіх відгуків на текст найвідомішого у світі турецького письменника. Як засвідчує досвід, якщо чогось дуже хочеться, то знайти подібність можна між чим завгодно. Однак, крім невмотивованих на перший погляд убивств через якусь загадкову книжку, уся подібність між цими вже культовими романами насправді закінчується.
Ортодоксальний іслам з недовірою ставиться до відтворення художниками людського зображення. Компромісний максимум, на який погоджуються деякі його течії, це схематичне відтворення людського образу, бажано за канонами стародавніх майстрів. Красуня з розкосими очима на книжковій мініатюрі ніяка не китаянка насправді, як міг би подумати недосвідчений глядач, а цілком реальна мешканка Стамбула. Ось тільки намальовано її згідно з канонами мистецької школи, яка панувала у певний період історії. Можливо, навіть кілька століть тому. Однак для мистецтва це не проблема. Майстерність художника визначають не за його індивідуальним почерком і вкладом у витвір мистецтва, а за тим, наскільки близько він здатен відтворити канон. Таке зображення передає ідею будь-якої речі, чи ідею почуття, яке досвідчений художник може відворити навіть осліпнувши, по пам’яті. Адже жодної схожості з оригіналом не вимагається. Навпаки, це серйозна вада для справжнього майстра.
Але якщо з предметами неживої природи чи навіть зображеннями тварин цей спосіб ще має право на існування, як обмежитися тільки ідеєю людини, якщо потрібно відтворити конкретну особистість з усім її внутрішнім світом? Ось і Кара давно забув, як насправді виглядає його кохана, якій на момент розлуки було тільки 12. Почуття зберігає його серце і любовний малюнок зі старої книжки, на якому зображено умовну закохану пару. Європейський живопис дав власну відповідь на цю дилему створивши портрет. Чим на цей виклик відповість Схід? Врешті Аллаху — як написано у Корані, і про що нагадують герої Памука — належить не тільки він, але й Захід.
Юрій Чорней
