Набирає розголосу полеміка щодо нового меню для школярів від відомого кухаря Клопотенка… У клопотенкосрачі я не на боці Клопотенка, але прихильник того, що він робить чи намагається робити. Бо вважаю, принцип «робити з помилками» неспівмірно кращий за принцип «знати як правильніше, але не робити нічого».
Ми, українці, вкрай інфантильна і в силу цього по-юнацькому максималістська нація. Нам або ніяк – або шоб одразу перфектно. Але умінь і навичок для одразу перфектних реформ, як суспільство, не маємо, тому до вибору маємо або не робити нічого, або робити трохи краще, аніж було і не «чірікати».
Напівзміни — краще, аніж змін жодних. І тому я напів-радію реформованій поліції, застосунку «Дія» і оцим спробам змін у шкільному харчуванні. Бо найцінніші вітаміни, котрі вони несуть – розуміння, що в сучасній українській школі треба модернізовувати практично все і після котлет з макаронами є шанс, шо візьмуться за навчальні процеси, шкільне середовище і вчителів.
Так, я абсолютно свідомий того, хто це робить і курує — скільки в цьому популізму, самопіару і показухи. Але ми однаково проживаємо політичні роки, які у біблії дуже влучно названі «роками сарани». І завдання кожного із нас зробити так, щоб після них залишилась не гола стерня і горде «а я вам казав!», а хоч якісь корисні паростки. Бо при владі зелені неуки, але роки ми проживаємо свої. І своєї країни.
Володимир Гевко
