Вчора було таке відчуття, ніби машина часу повернула мене років на 20 назад, коли я був відносно молодим, красивим, розумним та не мав зайвої ваги. Тоді з вікон мого кабінету було видно всю Україну, із задоволенням вирішував питання та розгрібав проблеми. Пам’ятаю, одного разу до мене зайшов хтось із не редакційних друзів, а в мене по два-три телефони без продиху розривалися одночасно…
Він посидів-посидів, похитав головою і сказав, що зайде іншим разом. Це я до чого? Щось подібне було минулого дня. На телефоні, як на роботі, «просидів» цілий день. З приємністю чув голоси друзів, їх вітання і побажання. В них було не тільки про мене. Із сили їх голосу, його тембру, звучання, інтонацій, відтінків багато чого дізнавався про них без слів і щиро радів, що попри всі негаразди сьогодення вони оптимістично налаштовані та хочуть пошвидше підняти келих за Перемогу.
Неодмінно піднімемо в кінці цього літа!
Щиро вдячний словесним друзям за радість їх чути. Але, якщо чесно, за перо взявся з іншої причини. Мене через електронну мережу поздоровили десятки і десятки, а відповісти відразу зумів одиницям. Перепрошую!
То ж всім іншим кажу, що я з такою ж радістю читав як і слухав. І вам щиро вдячний за вітання! І за те, що пам’ятаєте. Напевне, в житті щось робив правильне. Позитивних емоцій ви насипали мені на цілий рік. Постараюся їх не розтрусити! Ще раз вдячний щиро і нагадую, що поїздка в москву на червону площу, щоб поплювати на музей леніна, не відміняється! Будьмо!
Анатолій Волошиненко
