Моє ім’я, завжди було, м’яко кажучи, непопулярним. У нових календарях його нерідко пропускають, залишивши, втім, Прісю, Параску, Ликерію, Мотрону і навіть Єфросинію з Єпистимією. Чим Євдокія (переклад з давньогрецької: «має добру славу»), гірше – не розумію. Напевне, не всі сприймають скорочений варіант. Коли на роботі телефонувала комусь знайомому і віталася неформально: «Привіт, це Дуся», молодші колеги відверто хіхікали.
Нуууу, не звучить і що тут вдієш. Хоча, як на мене, Дуся все ж на слух гарніше ніж Мотя, Фрося чи Пистя. В дитинстві взагалі не було жодних проблем — за ім’я ніколи не дражнили. Далі Дульсінеї у школі не пішло. Допекла тільки вчителька української мови, Марія Кирилівна, яка на підписаних зошитах виправляла червоним чорнилом «Євдокія» на «Явдокія». Наче це її справа була — перейменовувати дітей на власний смак. Зрештою я її перевіслючила, вперто пишучи себе так, як назвали батьки. А може їй прилетіло від завучки під час перевірки зошитів і моє ім’я лишили у спокої.
В університеті теж спочатку Дусю не сприйняли. Називали хто як придумає — то Даша, то Женя, то Єва. Але з часом «чужі» імена самі собою відпали, а своє лишилося. Свекруха покійна, хай царствує, теж іноді називала оригінально, на поліський манер, — Ївдоха. Але жартома, бо ми з нею добре ладили і жили мирно.
Хоча, завдяки журналістським відрядженням, пересікалася з великою кількістю людей, тезки траплялися рідко. І то переважно бабусі. А ще траплялися тваринки. Іду з роботи додому обідати, а тіточка з сусіднього під’їзду свою кицьку гукає: «Дуся-Дуся-Дуся, іди їсти!» «Я тут! — відгукуюся. — А що на обід?» З тих пір господарка триколірної кішки спілкувалася з нею тільки коли мене не було на горизонті.
А одного разу в Чернігівському районі, здається, у селі Ягідному, зустріла білогриву красуню-тезку. Конячка 
Дуся так мило поводилася, що я навіть сфотографувалася з нею. Зрештою, між нами була невелика різниця: вона — господарська конячка, я — редакційна.
Дякую Тобі, янголе-охоронцю, за те, що підтримуєш своїм крилом. Нехай нас, жінок з Твоїм іменем, мало, зате ми — раритетні. З чим і вітаю себе та Ваших, друзі, мам або бабусь, якщо серед них є мої тезки. З Явдохами Вас і з весною! А паралельно — з Днем українського добровольця; з Днем генія; з міжнародним Днем річок; з міжнародним Днем запитань; з міжнародним Днем математики; і, нарешті, моє улюблене – з міжнародним Днем числа «Пі»: 3,1415926535897932384626433832795… Воно нескінченне як віра, надія і любов, як добро і світло, як переможне завтра, як саме життя…
Євдокія Тютюнник
