Суспільство

Хай живуть вибори!

Попри ту вічну, нескінченну селянську роботу, до якої нас, сільських дітей, привчали з колиски, було в моєму дитинстві і чимало свят. Найперше Новий рік, Перше травня і Жовтень, які я наївно вважала дитячими, позаяк їх святкували переважно тільки школярі і вчителі – у клубі робили концерти, на яких я завжди читала вірші, з подружками танцювала, а бувало, що й співала.

Найбільше запам’ятався Жовтень, бо він був «на празник», або «на Дмитра», тобто збігався із сільським храмовим святом святого Димитрія — 8 листопада. І хоч церкву у селі розвалили ще в голодовку, празник святкували. Мабуть, дякуючи цій духовній пам’яті моїх односельців, уже в наші дні у селі і церкву збудували, і назвали її іменем Святого Димитрія Солунського.

Це я до того веду, що найбільше в нас від старого до малого любили «наші – врочисті свята», які по радіо і вчителі в школі називали релігійними. Видно тому, що у тих веселих колядках і щедрівках, які ми, малі, вищебечували під вікнами кутян, згадувалося про Бога, Пречисту Діву і маленького Ісуса Христа, який щойно народився.

Любили ми ще Великдень – радше за солодку, хоч і не свячену, сирну паску та ковбасу маминого виробництва, і крашанки, як самі «красили». Було ще свято Андрея, Івана Купайла – теж веселі, і теж молодіжні, які ми святкували собі на здоров’я щоБожого року.

Але було таке свято, яке приходило до нас раз на чотири роки, і завжди в березні. І звалося те свято: ВИБОРИ!

Дивно, але воно мені так врізалося в пам’ять, що гріх не згадати. Тим паче, що, не знаю, як хто, а я його чекала. І навіть любила – за урочистість. От не було воно справді «врочистим», тобто релігійним, а все одно було – ВРОЧИСТИМ. Ще й припадало на неділю.

Отож на вибори наша хата прокидалася ще лиш починало сіріти. Зазвичай, тато з мамою поспішали запорати худобу, щоб першими проголосувати. І не тому, що були такі… «партєйні». А тому, що тато працював заклубом і мав відчинити клуб для виборів – це раз, а друге, швидко зібрати свій духовий оркестр, який мав розбудити село на святу справу, гримнувши у світанковій тиші гімн Радянського Союзу.

Мама йшла напару з татом, щоб відголосувати чим пошвидше, доки діти сплять, вернутися додому і випалити: розпалити дрова в печі і зварити і дітям, і свиням – їсти.

Боже!
Як я любила ці ранкові хвилини! Адже так рідко тато з мамою, по-святковому вибриндившись, ішли кудись любенько в парі. Хіба що до дядька Тьоми у гості, або до тітки Гані. Та й то рідко, через ту вічну роботу…. Тому й виходило: то мама тата доганяє, то тато – маму…

А ще солодшими були хвилини чекання батьків із виборів, точніше – гостинців з виборів! Бо так повелося, що кожних виборів до клубу звідкись приїжджав БУФЕТ і привозив стільки різних наїдків і напитків, що дорослі не лиш самі пригощалися, проголосувавши, а й дітям приносили різних невиданих лакітків…

Ой!
Як згадаю ті сподівання на такі рідкісне для сільської дитини «гостинці», плакати хочу від дивного щастя, що сповнює душу по самі очі…

Стою, бувало, на причілку татової майстерні, і рахую хвилини, подумки слідкуючи за татом і мамою, які щойно вийшли з хвіртки і пішли вулицею в село: ось вони вже коло баби Наталки, ось уже біля ставка, ось ідуть через греблю, а ось на горбочку – уже й клуб,.. Ой, чого ж вони так довго на той горб сходять? Чого тато так довго моняється з колодкою на дверях клубу? Ой, ой…

Ой!
Нарешті грянув гімн! Та так, що аж у вухах задзвеніло-позакладало! Недовго й гостинців чекати. Тим паче, що мама точно скоротить довгу дорогу вулицею і прибіжить додому через левади, бо ж у хаті ще й кіт не валявся!…

Так і є!
Мама хекаючи біжить стежкою з долини, а навздогін їй летить бадьора музика татового духового оркестру. То маршувати хочеться, то танцювати! Але я кидаюся у хату, пірнаю під ковдру, прикидаюся сонною, та краєм ока бачу, як мама викладає на стіл… Гііііі… Сітро! Аж три пляшки! І кільце ковбаски казьонної, яку ми бачимо тільки раз у чотири роки – на вибори…

Ой, як запахло одразу в хаті смакотою давно не баченою, не нюханню…. Ну да! Так це ж оселедець, і не простий, не іржавий, як у нашій лавці, а – капчоний! І пряники! Ціла купа пряників і цукерки «горошок»… різнобарвний солодющий горошок! Боже! Боже, яке врочисте свято ці ВИБОРИ!

І то нічого, що повернувшись пізно ввечері з клубу, втомлений тато буде згадувати кожного того, за кого проголосував, «не злим тихим словом», а мама, як завжди, шикатиме на нього: «Тьома, ша! Тьома, тихо…», – свято виборів продовжується за столом, наповнюючи хату пахощами «капчоної» ковбаси і оселедця та п’янким шипінням «Сітра» у гранчастих стаканах!

Хай живуть вибори!!!

Галина Тарасюк,
(уривок з автобіографічного роману «Грішні, чесні за херувимів»)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.