Суспільство

Коли лак стирається на нігтях

Війна плавить цивілізацію як розпечена пательня кавалок вершкового масла. Дуже дивно уявляти, що зараз в більшості країн коли убивають людину — то над цим трафунком працює цілка купа людей — криміналісти, поліціянти, детективи, слідчі, коронери, патологоанатоми, журналісти, судді та інші. Навіть якщо вбивають одну-однісіньку людину, самого пропащого пияка — ці всі люди починають розслідувати злочин і робити все, аби злочинець поніс заслужене покарання. Бо невідворотна кара за злочин — штахетина в паркані, який оточує цивілізацію від дикунства, надає їй форми і означає кордони. Де ще люди, а де вже дикуни.

Натомість убитих в Україні просто складують як одиниці тіл, підраховують, опізнають і ховають. Процедура переведення людини з живого і рухомого стану до стану нерухомого і похованого — максимально проста і неоковирна. В Україні вмирають за спрощеною процедурою, наче світ надав нам таку можливість. Світ пішов нам назустріч, блядь.

Підрахунок і оплакування — це все, що має убита в Україні людина. Негусто, але і то хліб.

Насправді війна — квиток прокататись в машині часу в доцивілізаційну еру, коли кожен був за себе і люди групувались лише в маленькі общини для виживання, а всі навколо були ворогами. Саме так тоді все і відбувалось — одна група людей вискакувала з гущавини лісу без жодних пояснень та попереджень і нападала на іншу, ламаючи кам’яними сокирами і палицями кістки і черепи без розбору, відбираючи ресурси або і просто, щоб прогнати зі своєї території. Вірніше, з території, яку вони вважали своєю.

Привласнення людьми територій — ще одна кумедна гра, в яку всі грають із серйозними виразами облич. Уявіть гору чи шматок степу, якому 4,5 мільярди років. Він з’явився в часи, коли життя не існувало ще в принципі, не було ані найменшої живої клітини. І от цей степ спостерігав як з’явились в океанах одноклітинні, три мільярди років там плавали і вчились об’єднуватись між собою, як нарешті навчились бути багатоклітинними, як перетворились в риб і плазунів, як бігали маленькими щурами поміж здоровенних лап динозаврів, як вчились ставати на ноги в густій степовій траві і як їх жерли усі хижаки на світі, як отримали першу клепку в голові і помандрували по планеті, як вчились сіяти пшеницю і будувати з глини перші домівки, як розвивали міста і технології.

Всі ці мільярди років степ мовчки спостерігав за цим всім смішним хаосом і от якогось дня та істота, що ще пару мільйонів років ховалась в траві від шаблезубого тигра і тремтіла від жаху — тепер вдягнула краватку і з серйозним виразом обличчя прийшла і заявляє шо ця земля «істарічєскі наша». «Ну ахуєть!», — думає 4,5-мільярднорічний степ. — Та ти ж ще мільярд років тому був одноклітинним організмом, гімно ти таке».

Плівка цивілізації дуже тонка і нагадує лак для нігтів, яким покрили кігті древньої людини. Поки лак тримається — людина нагадує людину і її цивілізаційні нігті підстрижені і доглянуті. Але коли лак стирається — то під ним одразу стає видно гострі пазурі, які завжди там були і якими так легко роздирати тіла інших людей.

Тих, яких потім доводиться лише рахувати і оплакувати.

Володимир Гевко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.