Прабаба просіває борошно над дерев’яними ночвами – сито, сій, сій, сито – ніколи, мабуть, не втомлюся писати про це, а надто коли дощ – поруч, у надщербленій глиняній мисці лежать вишеньки: то не звичайні вишні, то так звана китайська або кущова вишня, ягідки не темно-червоні, а світлі, вкриті наче легеньким пушком. Будуть вареники. Я ходжу по калюжах босий. У калюжах плавають пуголовки. Я міряю ногами, чи багато ще літа. Літа ще багато.
Війна плавить цивілізацію як розпечена пательня кавалок вершкового масла. Дуже дивно уявляти, що зараз в більшості країн коли убивають людину — то над цим трафунком працює цілка купа людей — криміналісти, поліціянти, детективи, слідчі, коронери, патологоанатоми, журналісти, судді та інші. Навіть якщо вбивають одну-однісіньку людину, самого пропащого пияка — ці всі люди починають розслідувати злочин і робити все, аби злочинець поніс заслужене покарання. Бо невідворотна кара за злочин — штахетина в паркані, який оточує цивілізацію від дикунства, надає їй форми і означає кордони. Де ще люди, а де вже дикуни.
