Саме небажане в житті — не тюрма, і не хвороба, саме страшне – одинокість. Розмисли, коли не спиться, і за вікном – моква. Боже, які неспокійні бувають миті, коли, здається, навіть земля з каміннями, небом і градом валиться на тебе, коли – близькі та навіть рідні й друзі не очікувано кидають словесні докори у самісіньке серце. За досягнуте, зроблене – з натхненням і для всіх. А ти, як одинока зіронька, яку легко закрити пальцем, як піщинка, яку запросто притиснути долонею – приречений слухати і сприймати.
У такі миті – безпомічний, бо немає кому що сказати на захист і мучишся од безвихіддя. Навіть, про яких писав, залишив про них пам’ять історії – озвіріли словесно. Страшний настав час, може, що війна? Біль од одинокості – це, коли стаєш непотрібний тим, ради кого жив.
А де взяти сил перечекати, пережити несправедливі докори? І зрозумів — сил додає безвихідь. Бо щось вирішувати, доказувати, переконувати далеким до виховання — немає необхідності, сподіватися — також, думати — також, тобто — надія зникає. Люди приходять у твоє життя і йдуть, залишивши як спомин: 
незабутній вчинок, пісню, книгу, або частинку душі, але й біль. Є обнадійлива мить – життя, скажімо, на увесь світ пролунав одинокий, але сильний голос академіка Андрія Сахарова — символ самотньої сили проти натовпу! І цей голос — на віки та справедливий приклад сили духу і надії.
Коли людина вмирає, не забуваються перш за все її слова – гніву, любові та кохання, заздрості, слова мудрості. Взагалі навіть не уявляємо, скільки сутностей мають слова. Як відомо — словами можна вбити, а можна воскресити. Коли люди розлучаються, то теж в певному сенсі вмирають один для одного. І теж після цього залишаються слова. І часто люди потім все життя пам’ятають тільки мовлене, яке говорив і про що. І страждаєш, згадуючи, що не так відповів, а то й образив відповіддю. І тоді сидиш наодинці — чи вночі, надворі в закутку, а сльози на щоках нечувані потічком скочуються, і відчуваєш тільки солоний присмак на губах. Одинокість — це і плата за гріхи, творені свідомо чи ні, але за них треба відповідати.
З усіх мільярдів слів, є їх маленька категорія, яка ніколи, ні за яких обставин не може заподіяти шкоди, це слова ніжності та вдячності, і не важливо, хто їх сказав: дитина, рідні, чужі – це має бути сказане, це окрилює одинаків і дає надію жити і трудитися. Це — аксіома. На жаль, їх вимовляють украй рідко. До речі, світлої пам’яті Іван Михайлович Дзюба про мене написав матеріал, назвавши: «Одинак, який тягне плуга історії».
Коли мене вже не буде і у вас буде моє фото, чи книга, переверніть світлину, або титульну сторінку і там буде номер мобільного телефону, наберіть його і вам відповість голос — то буду я, ангел, який вам дасть надію, заспокоїть та підтримає. І не шукайте моєї могили – вона на сторінках моїх книг, у їх пам’яті. Значить, я не одинокий.
Часом, у людини немає кращого друга, як самотність. Одинокість — це не зрада в коханні, розчарування в рідних і близьких, а стан душі, яка, певно, втомилася і потребує тиші. А коли ноги втомлені… ходіть серцем. Одинокі люди – добрі… Як їх нині багато! Єдине, чого боюся: померти, коли поруч не буде любимої людини.
Віктор Жадько
