У цей день, 17 квітня, чотири роки тому, після тяжкої хвороби, пішов з життя талановитий поет і народознавець, мовознавець, автор реконструкції безсмертної пам’ятки «Слово о полку Ігоревім» та Словника говіркових, розмовних, рідковживаних та застарілих слів української мови Микола Ткач.
Щемні дитячі спогади. Далекі образи дорогих людей, що вже давно ходять десь золотими долинами раю.
— Христос Воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес! — чую я крізь сон дзвінкий голос сусідки баби Мотрі. Вона вже відстояла Всеношну, посвятила паску і писанки, і прийшла нас вітати. Батьки накривають на стіл, кімната наповнюється радісними голосами, звуками і запахами…
Я таки давня — роблю висновок. Бо пам‘ятаю ще ті похмурі часи, коли на Великдень (у неділю, само собою) в універі влаштовували якісь важливі спорткроси (і о, горе відсутнім!), а у світлий понеділок завуч школи (за сумісництвом секретар парторганізації педколективу) викликала «на розмову» по одному в кабінет учнів, котрих напередодні запеленгувала у церкві на освяченні пасок, старанно занотувавши їхні прізвища у свій червоний блокнотик з витисненими позолотою профілями маркса-енгельса-лєніна на палітурці…
Вперше я потрапив до церкви УГКЦ на прощанні з Олександром Кривенком двадцять років тому… За кілька років у тому ж храмі хрестив похресника Ярему. Таке буття, що і смерть, і життя починаються з одної локації. І це мене дуже вразило, бо я там вперше почув, як священники говорять притомною, зрозумілою мені мовою.
Саме небажане в житті — не тюрма, і не хвороба, саме страшне – одинокість. Розмисли, коли не спиться, і за вікном – моква. Боже, які неспокійні бувають миті, коли, здається, навіть земля з каміннями, небом і градом валиться на тебе, коли – близькі та навіть рідні й друзі не очікувано кидають словесні докори у самісіньке серце. За досягнуте, зроблене – з натхненням і для всіх. А ти, як одинока зіронька, яку легко закрити пальцем, як піщинка, яку запросто притиснути долонею – приречений слухати і сприймати.
