Вперше я потрапив до церкви УГКЦ на прощанні з Олександром Кривенком двадцять років тому… За кілька років у тому ж храмі хрестив похресника Ярему. Таке буття, що і смерть, і життя починаються з одної локації. І це мене дуже вразило, бо я там вперше почув, як священники говорять притомною, зрозумілою мені мовою.
Відтоді, я вважав себе прихожанином УГКЦ, хоча (як історик) більше вірив у Берестейську унію 1596 року, ніж в драматичні події «нульового року» від «нашої ери».
Якось згодом, я запитав в одного нашого українського православного політика, в чому сенс їхньої російської церкви, коли геть ніхто там нічого не розуміє, шо бубнять попи. З попами включно… Він мені сказав: у цьому — таїнство, в нерозумінні.
Ото вся суть тої церкви: бубніть якусь абракадабру, нічого не розумійте, вставайте на коліна, сумуйте, кайтеся, вдягайте хустку, бійтеся бога, сподівайтеся на рай в тім світі, бо в цьому — все гамно…
То не моя церква, не мій стрій…
А Сашка Кривенка поховали на Личаківському, у Львові. Сашко був дуже класний чоловік. Справжній. На труні в нього лежав чорний елегантний капелюх. То було по львівськи. По київськи. По кривенківськи…
Віталій Чепинога
