Сьогодні гуляла біля ставка неподалік дому. Там скосили траву, але якимсь дивом зберігся кущик кропиви посеред галявини. Побачила його і згадала, що ранньою весною, коли та кропива лише з’явилась, я нарвала її і зварила з нею борщ за маминим рецептом… Мама загущувала його жовтком, і то була ціла наука, щоб жовток не згорнувся крупинками, а став кремоподібною шовковистою субстанцією.
На диво, мені це вдалося тоді. І, звісно, я з радістю та гордістю розповіла про це мамі. Бо вона ще тоді була, і я могла з нею поговорити. Коли настане нова весна, вилізе нова кропива, я знову зможу зварити той борщ, але кому ж розкажу про нього? Кому воно буде так цікаво, як мені і мамі? Нікому.
Здається, в цьому і є суть втрати людини. Неможливість поговорити про ті речі, які важливі лише для вас і тієї людини.
Майже щодня у мене в голові зринають якісь буденні думки: про дім, про дітей, про здоров’я. Часом і про більш глобальні речі, якісь події у світі. Про все те, що ми звично обговорювали з мамою. І мозок вже поспішає подати сигнал руці, щоб та взяла телефон… Та швидко приходить до тями і дає команду “скасувати”.
На фото: мамині помідори. Таких більше немає і не буде ніде у світі.
Оксана Драчковська
