«… Доця, я пощитала…». Мама любить почати розмову з головного, а потім зробити таку паузу, шоб я встигла «оббігти потолок». «… Я пощитала банки з помідорами… Таня, триццять банок з прошлого года лишилося! Кому я все це «катала?!»
— Мам, ну, откуда я знаю?
— Я ж вам все «катаю», а ви нічо не їсте. От ти привезла мені пакет з пакетами. І я рішила їх поскладать, і знаєш що я там найшла?
— Шо?
— Чек, доця… Чек з магазіна, а там була морква, Таня… Ви там шо, моркву купляєте?! Я тут нею курей годую, а ви там моркву купуєте?! Ну, це вобще уже! А ще там, у тому чеку, були огірки. Ти шо, купувала огірки??? Консервірувані??? Тобі не стидно?
Це все було сказано таким тоном, ніби я курила п’яна посеред білого дня перед сільрадою, а не просто купила баночку корнішонів на салат.
— А хліб чого такий дорогий? Ти шо, собі хліба спекти не можеш? І молоко. Знала б я, шо ви його по двадцять три гривні за літру берете. Я як подивилася, шо ти там купуєш! Це страшне. А то ще шо, ви вареники купували? З картоплею? Боже-боже…
— Мам…
— Не мамкай! Триццять банок помідорів будуть дивиться в твої безсовісні очі, доця.
— Ага, і повний погріб моркви…
— І моркви! … Шо там у вас? Все харашо? Скажеш мені завтра за кого голосувать. Давай, пока… А ще ж двадцять баночок малини… Кому це все?!
Татуся Бо
