Люди в київському метро діляться на три типи: ті, хто кудись їдуть, ті, хто тут працює, і ті, хто тут живуть.
— Багато живе тут людей? — питаю на одній зі станцій.
— Ну, на ніч приходить людей сто. Ви поїдьте, оно, на ту, там більше в рази. І там є діти.
Бачу маму з двома малюками. Тягне валізу. Підходжу, беру чумайдан.
— Ви куди?
— На автобус, на захід.
— Може вас на машині відвезти до автобуса?
— Та, думаю, на метро швидше, нагорі блокпости, через все місто, та й прийшли ж уже ж прийшли. Сподіваюся цим поїздом поїдемо, бо вже двічі спізнювалися.
— Бережіть мамку, чудікі, — ворушу чуприну старшому.
— Дякую вам, — починає плакати жінка.
— Та ну, за шо?
— Сумку донесли.
Тут вже ніяково і мені.
Інша станція. Там, де казали, людей ночує більше. Дуже розторопна чергова. Все в неї на контролі.
— Давайте осюди. Мило? Отут туалет, хай поруч, зараз наллємо в дозатори. Серветки осюди.
— Шось ше треба?
— Та ні. Дяка. Чимало людей дбає.
Наступна станція. Тут всім заправляє поліція. Все чітко.
— Оце треба. Оце — ні. А туалетного паперу немає?
— Тільки серветки вологі. А треба?
— Та люди дивні. Йдуть на ніч і не беруть з собою. Часом ще й требують.
— І такі є?
— Та всякі є.
— Гарного дня.
— Навзаєм.
Ще одне метро. Чергова десь побігла. Знову спілкуємося з поліцією.
— Багато людей?
— Не так, як раніше, але чимало.
— Приймайте допомогу.
— О, норм.
— Фотку зробимо?
— Щас, балаклаву вдягну.
— Слава Україні!
— Героям слава!
Вже на вулиці мене наздоганяє пані, ім’я якої я на свій сором не знаю і не перепитав ще до більшого стиду.
— Руслан, тримай, — сує тисячу гривень.
— Та ви шо? — кажу, — не видумуйте! Є в мене!
— Бери! Я читаю і знаю, куди піде.
Сунула в руку. І побігла. А я стою з тими папірцями і ледь не плачу… Київ — це реальне місце сили. Принаймні для мене. І таких місць сили в Україні щодня більше. Ми обов’язково переможемо. Мордор маст дай.
Руслан Горовий
