… Два дні виношу з квартири друзки скла. А також все, засипане скляним “пилом”. Розчищаю потихеньку помешкання, пошкоджене вибуховою хвилею від удару рашистської ракети у Чернігові по драмтеатру в суботу, 19 серпня, якраз на свято Спаса. Вже всі про все написали. Мені на це не стало часу. Так само, як ніколи було відповідати на розлогі розпитування допитливих і цікавих. Трохи вражень коротко занотувала у щоденнику. Вчора давала показання кримінальному слідчому. Перед цим завітала поліція – фіксували руйнування помешкання.
Напевне, маю право святкувати ще один день народження. У суботу зранку ходила на Десну: вода тепла, люду небагато. Трохи поплавала. Поніжилась під вранішнім сонцем та й додому. На обід мав прийти син після зйомок. Викупалася. Помила голову. Доварила обід. Об 11:20 пролунав сигнал повітряної тривоги.
Таких сирен у нас щодоби буває по кілька. Ми вже давно нікуди не вибігаємо. Бо, наприклад, коли сирени виють після першої години ночі, а у нас вже комендантська година, і тривога може тривати до четвертої ранку (це постійно), то не набігаєшся.
Тож я була вдома. На кухні. В купальнику, бо жарко. У квартирі моїй +29 і зовні так само. Спекотний день серпня. Обід якраз зварився. Я зняла кришку каструлі, щоб помішати востаннє ложкою і вкинути трохи зеленої петрушки. І тут за відчиненим вікном почувся низький гул. Повз будинок з північного напрямку майнула темна тінь з жовто-оранжевою кулею на хвості. Тієї ж миті – потужний удар!
На мене вилетіло скло подвійних рам і заполонило собою весь простір. Я трохи оглухла і вклякла на місці. Кімната наповнилась сизим димом і пилом. Я помітила, що стою з ложкою в руках над каструлею, яка заповнена уламками скла. На руці – кров. Я начебто ціла. А надворі лунають жахливі розпачливі крики людей. Я ще не розумію, що це таке, що сталося. Свідомість вимкнулась. Пішла глянути на себе в дзеркало: моя помита розкошлана голова сяяла дрібними скалками і скляним пилом. Підставила голову під кран з водою. Стояла кілька хвилин. На вулиці вже лунали сирени швидкої допомоги і крики людей.
Зайшла в іншу кімнату: сизий дим, все довкруж валяється, знесене потужною вибуховою хвилею. Карнизи зі шторами позривало, балкона нема, рами розбило й понівечило, перекошені рами зависли над тротуаром, вікно вибите – все це скло влетіло в квартиру і розлетілося віялом. Речі, книжки, одяг, диван, підлога, покриття, посуд – все в уламках скла.
Велике скло майже все за два дні я винесла. В голові лунав і лунає рефреном вірш Людмили Горової «Буде тобі, враже, так, як відьма скаже», який вже став магічною піснею. Кепсько, що скляна “пудра” – всюди у квартирі. Кожен предмет посуду, який беру до рук, спочатку тримаю під проточною водою. Ходжу вдягнута і взута. Протираю поверхні вологими серветками, викидаю їх. Дивлюсь через годину – знову “світяться” мікроскопічні скляні скалки. Може, осідають зі стелі, не знаю.
А син на обід так і не прийшов. Він, виявляється, потрапив в епіцентр вибуху, бо був на робочому завданні. Після удару двонив мені і кричав у телефон, щоб я бігла в укриття. Очікувався й другий удар. І вже в укритті я побачила, що в нього перев’язана поранена рука. Допомагав переносити людей. Каже, що, коли почув вибух, то одразу впав на підлогу. Рефлекторно. Ми ж із самого початку цього клятого рашистського вторгнення всі були тут. Де поранився, не знає, бо було не до розглядання ран.
Вчора я займалась відмиванням плям крові з його джинсів. Пробувала і те, і се. Гугл допоміг порадою: перекис водню виявився найкращим засобом. Рана у сина недобра, бо рвана й глибока. Але начебто потроху затягується, пальці відчуває, може ними ворушити.
Сьогодні зранку ходила до Десни – трохи притамувати стрес. Сонце зійшло за розкладом. Фото додаю. Природа – пречудова. Літні аромати наповнюють простір. Щойно знову надійшло повідомлення про повітряну тривогу…
Не знаю, чим закінчити цю сумбурну розповідь. Не вистачає оптимізму. Просто, будь ласка, постарайтесь залишитись живими. Слава Україні і нашим неймовірним героїчним воїнам!
Інеса Фтомова
