Я вже й забула про той випадок, але він став ніби відповіддю на мою сезонну хандру. Це було років зо два тому, я їздила в Київ у справах і вирішила прогулятися через парк Шевченка.Тепер подивіться на кадрик: фігурка в синьому, зростом ледве вище мого коліна — це не дитина. Це доросла жінка, тільки дуже маленька. По обличчю їй можна дати років сорок.
Вона, напевно, звикла до пильних поглядів вуличних зівак — йшла з настільки незворушним виразом, що у мене не вистачило духу її сфотографувати поблизу, зробила це тільки, коли вона відійшла далеко.
Дивлячись на неї, я зрозуміла наскільки мізерні мої проблеми у порівнянні з тими, які бувають в інших людей. Зокрема, ось ця маленька жінка має вижити у такому величезному світі! Кожний новий день для неї — це боротьба за існування в оточенні вибудуваних за стандартними розмірами завеликих для неї речей. Про її проблеми люди навіть зі зростом нижче середнього не мають найменшого поняття…
Особливо запам’яталися крихітні каблучки на її чоботях, вони так дрібно-дрібно стукали по асфальту… Як маленьке сердечко її долі, що подарувала їй саме такий великий світ. Завдяки подібним моментам починаєш розуміти, що інколи доля ніби грається нами в ляльки. Але ми здатні піднятися над нею і побачити куди рухатися далі.
А знаєте хто нас рятує і постачає крила наших душ здатними підняти над світом сильними маховими пір’їнами? Ні, не янголи… Інші люди — ось хто… Ті, хто тримається сам і підтримує інших.Ті, хто небайдужий. Ті, хто не здається. Часто це люди в соціальній мережі, читаючи яких, наповнюєшся силою і вірою. Втім, яка різниця, на вулиці чи в Інтернеті — ми лишаємося собою де б не були…
Євдокія Тютюнник
