Культура

Двоє популістів на Байковому цвинтарі

Подивилася розмову Гордона з Арестовичем на Байковому. Взагалі локація цієї розмови — головна алея цинтаря, на якій поховані найзнаковіші для історії УРСР люди — чудово ілюструє тезу про те, що особа зумовлена часом, а не є чимось позачасовим, як говорить у цій розмові Арестович, згадуючи Сократа і натякаючи на те, що він сам — послідовник Сократа, новий Сократ…

Я вважаю, що самовпевненість — це добре. Без неї людина ніколи не зробить нічого надзвичайного. Я погоджуюся, що УРСР — наша історія, що всі ці люди, поховані на центральній алеї — представники історії України, але серед них є сталіністи зразка Василевської, творці «русского міра», як Щербицький, що реально відрізав за вільну думку руку, а не пальці, як це робилося у Москві. Тому констатація про Щербицького — достойну людину — свідчить про дезорієнтованість і Гордона, і Арестовича.

Якби вони сказали ці слова над гробом Шелеста, у цьому був би сенс, бо Шелест був творцем української «відлиги», його книжка «Україно наша радянська» була розкритикована, його вивели із Політбюро і відправили на пенсію. Даремно вулицю його імені дерадянізували.

Арестовичу із Гордоном варто все ж пам’ятати, що для найрадикальнішої частини українського суспільства ця центральна алейка має слоган: «Полководці чужої армії, поети чужої слави — вперед!» Але обоє популісти, їх не цікавлять радикали, але нині усе українське суспільство радикалізувалося.

Арестович має рацію в тому, що після перемоги в українському політикумі буде вирішена головна проблема: про те, куди Україні іти — на Захід чи на Схід. Про це вже ніхто не говоритиме. Це питання уже вирішене: ми ідемо в ЄС і НАТО. Але залишатиметься питання, якою бути Україні: з рос. мовою чи все ж з українською? Якщо культура — це економіка, як каже Арестович, то українські гроші мають слугувати українському слову і українському духу.

Я особисто вірю у повну українізацію України, бо такою є логіка історії. А щодо українського радянського суспільства, то в ньому буде диференція на творців «русского міра» в Україні, на тих, хто був інтегральною його частиною, на тих, хто «русскому міру» протистояв і боровся з ним відкрито, завуальовано, в реальній і внутрішній еміграції. І регіони у цьому теж відіграватимуть важливу роль.

Та частина України, яка перебувала в СССР протягом коротшого часу, звичайно, була радянською меншою мірою. Українізація цієї частини є вже доконаним фактом. Але за цією частиною України піде і решта. Взагалі майбутній українській гуманітаристиці буде цікаво працювати, як і мистецтву. Арестович із Гордоном ще почують, що їхня російська свідчить, що вони солідаризуються із некультурним контекстом. Так буде.

Роксана Харчук

2 comments

  1. Олександр

    І навздогін. Заголовок я зробив би такий. Мандрівка по цвинтарю (відсилання до Симоненка): двоє популістів на Байковому кладовищі.

  2. Олександр

    Як в око вліпила. Є лишень стилістичні зауваження. Особистість чи персона зумовлена часом. Щербицький метафорично рубав руки, а не реально, хоча по суті гноїв людей. Згадати хоча б Василя Рубана. До слова, одну з вулиць Києва чи ближнього передмістя годилося б назвати іменем Василя Рубаеа. Чи може вже така є?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.