Поки ще є інтернет, качаю музику на телефон. В плані музики я патріот дуже умовний, хіба Океан Ельзи, Скай і купка не найпопулярніших виконавців. Та тут зараз не про смаки. Дещо я хотів сказати, можливо не буде можливості то зробити (пробачте за галімий каламбур) потім, бо то війна і тут… тут може бути що завгодно.
Подивилася розмову Гордона з Арестовичем на Байковому. Взагалі локація цієї розмови — головна алея цинтаря, на якій поховані найзнаковіші для історії УРСР люди — чудово ілюструє тезу про те, що особа зумовлена часом, а не є чимось позачасовим, як говорить у цій розмові Арестович, згадуючи Сократа і натякаючи на те, що він сам — послідовник Сократа, новий Сократ…
Я вже й забула про той випадок, але він став ніби відповіддю на мою сезонну хандру. Це було років зо два тому, я їздила в Київ у справах і вирішила прогулятися через парк Шевченка.Тепер подивіться на кадрик: фігурка в синьому, зростом ледве вище мого коліна — це не дитина. Це доросла жінка, тільки дуже маленька. По обличчю їй можна дати років сорок.
«Я не вдаюся до шампунів, кремів, одеколонів, – зізнавався він, – зате не відмовляю собі в парильні. Зліпив із глини велику піч. Палю гілки, листя, живицю. Коли це вигорить, влізаю у черінь, лягаю на дерев’яну решітку. Парячись, обтираюся кукурудзяною крупою і віхтями сіна. Гарно розм’якшує кості, чистить шкіру і вимиває з тіла нечисту сіль. Після того добре натертися медом із кислотою, відібраною від мурах».
